SkyscraperCity banner

1 - 7 of 7 Posts

·
a man from the Milky Way
Joined
·
46,466 Posts
Discussion Starter · #1 ·
Підземний ресторан "Скала".



Ресторан "Скала" – місце воістину легендарне. У радянські часи не було, мабуть, жодного туриста, котрий би не випив чарочки закарпатського вина у цьому підземному ресторані. Бував там хоча б один раз і кожен ужгородець за 40. У 60-80-ті то була справжня дивина: посидіти глибоко під землею у колишніх королівських підвалах, поїсти дичини та послухати циганський ансамбль. Таке задоволення дозволяли собі в особливі дні, тому "Скала" неодмінно асоціювалася з непритаманною у радянські часи розкішшю і вседозволеністю.

"Мені здається, це був перший у Радянському Союзі нічний ресторан", – пригадує молодість ужгородський пенсіонер Василь Іванович. – Працював він до 5-ї ранку. Вхід у "Скалу" був платним, коштував 10 рублів. Це було зроблено спеціально для того, аби відсіяти неплатоспроможну публіку. За ці 10 рублів ти міг замовити їжу і напої з меню. Якщо кінцевий рахунок був більшим, в кінці вечора доплачував. Готували в "Скалі" дуже смачно, порції були великими. В меню – купати, лоци-печенє, печеня по-київськи, шніцель по-мукачівськи, різні делікатеси з дичини. Ресторан вважався досить дорогим, хоча захмарних цін там насправді не було. Людей вечорами приходило дуже багато, часто можна було зустріти туристів, закордонних гостей, партійну еліту".

З усіх зібраних свідчень, спогадів і фотографій можна відтворити таку картину. Ужгород, вулиця Радянська, 32. Велика вивіска з надписом "Скала", масивні двері, оздоблені металевим візерунком. За ними – вестибюль, з якого вниз, на глибину близько 20 метрів, спускалися досить круті гвинтові сходи. Спустившись, відвідувачі потрапляли до першої з п'яти зал – так званої малої. То була така собі печера, видовбана в камені. Зі стелі нависали величезні брили, простір освітлювали зроблені "під старовину" ковані ліхтарі, а під усім цим стояли столики зі стільчиками. Подейкують усі меблі були вирізьблені з червоного дерева.



Малу залу відділяли від наступної, так званої великої, декоративні букові та дубові балки. Її також оздобили у народному стилі: гуцульські дубові столи, лавиці й стільчики. Старожили згадують, що в кінці зали ніби вітала відвідувачів піднятою рукою "хазяйка" підвалу — рельєфно викладена з білого каменю фігура жінки. Виконав її, мовляв, відомий Федір Манайло, хоча підтвердження цьому ми знайти не змогли. Найбільше відвідувачів зазвичай "осідало" в цих перших залах. Кажуть, вони могли прийняти до 400 клієнтів. Далі розташовувався бар, де кожен вечір грали музиканти, а відвідувачі могли потанцювати.

Син легендарного джазмена Вілмоша Папа Віллі Пап-молодший згадує, що його батько починав грати саме у "Скалі". "До 1977-го у цьому ресторані грав ромський ансамбль, який виконував фольклорні композиції: угорські, словацькі, циганські, русинські. Євгеній Адам та Євгеній Лацко грали на скрипках, Янко Гаракаль на цимбалах, Адам Йовні на контрабасі. З ними іноді грав мій дід Аладар Пап на саксофоні та Отто Токар на ударних. А в 1977-му в моду увійшла так звана салонна музика, а, по суті, джаз. Тоді в "Скалі" почав грати інший ансамбль. Вілмош Пап на саксофоні, Бейла Горват на фортепіано, Юрій Будьо на бас-гітарі, Дєменть'єв на ударних. Назви у цього ансамблю не було, зате успіх він мав величезний", – пригадує Віллі Пап-молодший.



Була у "Скалі" і четверта зала — мисливська. Тут вже були зроблені дерев'яні декоративні стіни з вузенькими віконцями, а на них висіли мисливські трофеї на кшталт оленячих рогів та медвежих шкур. Меблі тут були дуже грубі, а замість стільців стояли звичайні пеньки. Особливий комфорт цій залі додавав справжній камін, перед яким лежала шкура дикого кабана. Тут пригощали делікатесами з дичини карпатських лісів. Якщо ж хтось бажав у "Скалі" усамітнитися, йшов до дегустаційної зали. Там меблями слугували величезні винні бочки, в яких могли уміститися всього лише двоє-четверо осіб. У кожній із них — дубовий стіл і лавиці, на столі – свічки. Туди, зокрема, чоловіки любили приводити дівчат на побачення. Подавали тут кращі закарпатські вина: "Троянду Закарпаття", "Променисте", "Берегівське", "Середнянське" та багато інших.

Керівник фольклорного ансамблю "Ужгород" Віктор Шостак згадує, що часто приходив у мисливську залу "Скали" студентом. Замовляв фазанів, куріпку чи оленятину. "Не можу сказати, що це коштувало надто дорого. Навіть студент міг собі дозволити час від часу заходити у цей ресторан на дичину. До м'яса ми зазвичай замовляли пляшечку угорського "Токая", потім слухали чудову музику. Особливо мені запам'яталися виступи двох циганських співачок, котрі своїм співом проймали до глибини душі. Виступали у "Скалі" різні колективи", – згадує пан Віктор.



Цікаво, що нині неможливо знайти відомості про відкриття оригінального ресторану. Відомо, що глибокі підвали донині існують під всієї вулицею Собранецькою. Колись, ще за часів Австро-Угорщини, вони належали імператору і відігравали роль складів. Підвали колишньої "Скали" називали королівськими – надто вже довгими і великими вони були. Туди власники виноградників звозили данину — кожну десяту бочку вина, отриману на своїй плантації. Після Другої світової війни цей підвал віддали Харчоторгу, який зберігав там засолені овочі. Ця інстанція згодом провела укріплення і розширення свого природного холодильника, мабуть, тоді ж вирішивши перетворити 1000 квадратних метрів підземної площі на ресторан.

Чому ж такий успішний проект у середині 80-х закрили? Є дві версії: красива і банальна. За першою, ресторан поступово почав затоплюватися ґрунтовими водами, аж поки його зовсім не залило. Спочатку, згадують деякі ужгородці, у "Скалі" були мокрими стіни, потім відвідувачам почало капати на голови, а згодом на підлозі вже збиралися цілі калюжі. На користь цієї версії може свідчити той факт, що нині підвали "Скали" закриті бетонною стіною. Працівники кафе "Скала" на Собранецькій, 32 кажуть, що підвали закрили, бо там постійно стояла вода.

Однак колишній мер Ужгорода Еміл Попович, котрий керував містом з 1979-го по 1990-й, каже: причина закриття "Скали" в іншому – забороні споживати алкоголь. "Так, тріщини у стелі "Скали" були, але потопу, як про це розказують, я не пригадую. Просто у 1985 році стартувала антиалкогольна кампанія Горбачова, і ресторанам стало невигідно працювати. У "Скалу" ж для чого приходили? Випити, погуляти, потанцювати. Я вам розкажу одну історію. Як відомо, у 1970-му поблизу Нижнього Солотвина Сергій Бондарчук знімав свій знаменитий фільм "Ватерлоо". У ньому грали світові зірки, зокрема, американський актор Род Стайгер. Всі актори жили у готелі "Ужгород". Коли фільм тільки почали знімати, режисера і акторів запросив до себе секретар обкому. Питає: "Що я можу зробити для вашого комфорту?". А французькі актори й кажуть: "Нам тут борделю дуже не вистачає". Секретар здивувався, але пообіцяв подумати, чим може допомогти. А за тиждень, на черговій зустрічі, актори сказали, що вже не потрібно ніяких борделів, бо вони відкрили для себе ресторан "Скала", куди постійно ходили. Я чув, що не одна ужгородка після цього стала дружиною іноземця. Цим я не натякаю на те, що "Скала" була борделем, а лише доводжу, що це було дуже веселе місце. Зрозуміло, що в роки антиалкогольної кампанії на одній каві з тістечками такий величезний ресторан з великою кількістю персоналу просто не міг існувати. От його й закрили".
http://prozahid.com/content-7417.html
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
46,466 Posts
Discussion Starter · #2 ·
Бювети з мінеральною водою.



Ні для кого не секрет, що майже під усією територією Ужгорода знаходяться величезні запаси мінеральної води. Вона легко може стати візитівкою міста, текти з фонтанчиків у парках та скверах, прохолоджувати у літню спеку і лікувати протягом усього року. Тому туристам і гостям міста соромно навіть зізнаватися, що в місті є всього один облагороджений бювет, де можна скуштувати ужгородську мінеральну, та й той знаходиться на території, куди туристи заглядають рідко, – у лікарні.

А між тим, про корисні властивості води, яку добували з надр Ужгорода, знали у нас здавна. Перші відомості про використання мінеральних вод належать ще до ХVІІ століття. Тоді біля джерел з лікувальною водою викопували в землі ями-купелі, які викладали камінням і приймали в них ванни. Однією з таких водолікарень була "Квасна вода". Вона знаходилася в районі сучасного автовокзалу № 2 на вулиці Підградській.

Світлана Совіна, донька історика і краєзнавця Петра Сови, згадує, що до кінця Другої світової війни в Ужгороді не була широко розповсюджена традиція пити мінеральну воду. "У тій воді купалися, але в місті не було бюветів, де люди її пили. Такі з'явилися вже в радянські часи, коли почали активно вивчати родовища. Я не знаю, чому закрилася купальня на вулиці Підградській. Пізніше на її місці стояв лише невеличкий павільйончик, де можна було набрати воду. Однак він не користувався великою популярністю, бо був трохи "схований". Пізніше, пам'ятаю, його навіть переобладнали у магазин, який торгував кондитерськими виробами.



Набагато більше людей приходили попити воду до бювету біля хімічного факультету тоді ще УжДУ. Він був квадратний, з чотирьох боків стирчали краники. Пити було не дуже зручно, не можна було й набрати воду у велику ємність. Тому мій батько приходив з великим пляшками в один з двориків навпроти хімфаку. Там майже в кожному дворі були свої краники, з яких витікала мінеральна вода. Набирати там її можна було скільки хочеш".

Невідомо, чи тече досі мінеральна вода у криницях на тих подвір'ях, однак бювет, про який згадує Світлана Совіна давно зник. Подейкують, що водолікарня "Квасна вода" занепала через поганий санітарний стан, а бювет через десяток років після закладення раптово припинив подавати воду, через що з часом був демонтований. Нині ніхто не може сказати достеменно, чому вода в цьому бюветі зникла, але старожили кажуть: всьому виною стали ремонтно-будівельні роботи в районі вулиці Підградської. Тоді, мовляв, була ушкоджена труба, що подавала воду з місця джерела, яке може знаходитися десь під нинішньою будівлею державного казначейства. Знайти старе джерело і усунути причину зникнення мінеральної води нині дуже дорого і складно.

Інший популярний серед ужгородців бювет з "мінералкою" згадав колишній багаторічний мер Ужгорода Еміл Попович. Він розповів, що у 50-х роках минулого століття дуже багато ужгородців приходило до скверу, якому не так давно присвоїли ім'я Героїв Майдану. "Коли точно пробурили свердловину біля нинішньої будівлі СБУ – сказати не можу, однак добре пам'ятаю, що спочатку там був просто фонтанчик з такою собі педалькою: натискаєш її сильніше – і струмінь води піднімається вище. Біля фонтанчика знаходився надпис, щось на зразок "Великі посудини для набирання води не використовувати". Це було зроблено, ймовірно, для того, щоби біля бювету не утворювалася черга. Хоча надпис, звісно, не допомагав: люди постійно приходили до скверу з "корчагами"".

У 80-х роках на місці цього джерела збудували критий павільйон. До нього теж любили приходити люди, однак з часом цей куточок облюбували для себе місцеві безпритульні, котрі перетворили бювет на місце ночівлі і нічних гулянь. Оскільки прості ужгородці туди потикатися вже й боялися, павільйон міська влада вирішили розібрати. На його місці встановили стелу у пам'ять репресованим, бювет же обіцяли перенести трохи далі. Однак зрештою так і не відновили.

Еміл Попович також розповів, що найбільш активно шукали мінеральну воду в Ужгороді у кінці 70-х- на початку 80-х. Тоді ж знайшли джерела у Боздоському парку. "На 600-метровій глибині була "мінералка", багата на залізо, а на 1600 метрах знайшли термальну воду. Пригадую, то був десь 1985-й. Коли та термальна вода почала литися на поверхню землі, фахівці виявили, що в ній дуже багато миш'яку. Коли ж вона потрапила у води Ужа, вся риба в районі парку піднялася на поверхню догори животом. Тоді небезпечну свердловину законсервували", – розповів колишній міський голова.

Єдиний бювет, який зберігся у місті з тих часів, розташований на території дитячої лікарні і дендропарку Лаудона. Головний лікар УМДЛ Ігор Рошко розповів "Про Заходу", що субтермальну мінеральну воду на території лікарні знайшли випадково – коли бурили свердловину для альтернативного водозабезпечення медичної установи.



"Ця 170-метрова свердловина отримала номер 597, знайшли її 1972 року. А у 1984-му словацькі інженери допомогли облаштувати подачу лікувальної води для потреб лікарні й у бювет. Вода зі свердловини не підходить для столового використання, зате вона чудово допомагає при недугах жовчної системи і нирок, бо має високий вміст кремнію.

Кілька років бювет не працював, бо сильні морози пошкодили труби. А у вересні 2011 року урочисто відкрили відремонтований бювет-каплицю, з відновленням якого допомогла греко-католицька громада міста.
Нині тут може будь-хто набрати воду, але на ніч сторож закриває бювет, аби він не перетворювався на квартиру для безхатьків. Людей до нас приходить багато, при тому, що смак у цієї водички дуже специфічний і багатьом не подобається. Але я вже казав, що вона не придатна для столового використання, нею добре лікуватися. При цьому не раджу пити більше стакану такої мінеральної води на день", – каже Ігор Гаврилович.
http://prozahid.com/content-8085.html
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
46,466 Posts
Discussion Starter · #3 ·
Музей атеїзму у Покровській церкві.



В Ужгороді було чимало культових речей та легендарних місць, які він з роками втратив. Про них частіше за все люди згадують з ностальгією. Та, мабуть, жоден ужгородець не ностальгуватиме за втраченим Музеєм атеїзму, який колись працював у стінах Покровської православної церкви.

Вчений секретар Закарпатського краєзнавчого музею Валерія Русин протягом багатьох років була однією з працівниць Музею атеїзму. Вона пригадує, як молодим спеціалістом прийшла на роботу у щойно відкритий музей. Свої двері той відчинив 1 вересня 1979 року. "Коли радянська влада у 50-х закрила церкву, її приміщення почало слугувати складом. Розумієте самі, що таке захаращення приміщення могло з роками призвести до поступової руйнації будівлі. Тому було вирішено зробити з цієї красивої церкви Музей атеїзму. Можливо, нині звучить трохи дико, але це було зроблено для того, аби врятувати будівлю", – пригадує ті часи Валерія Русин.

Вона ж показує нам збережений путівник музеєм, виданий 1985 року. Одразу на першій сторінці читаємо, що експонати, представлені в приміщенні колишньої православної церкви, "розкривають ганебні сторінки діяльності уніатської церкви на Закарпатті". Хоча насправді, стверджує Валерія Русин, це був скоріше музей історії релігії, ніж атеїзму.

Експозиція налічувала понад 500 оригінальних експонатів. При вході висіли портрети Маркса, Енгельса та Леніна. Далі на стендах знаходилися праці "основоположників наукового атеїзму" і починалася розкриватися тема походження релігії. Демонструвалися археологічні знахідки: фігурки тварин, урни з залишками тілоспалення, старослов'янські язичницькі стовпи. Далі знаходилися експозиції "Античний атеїзм", "Виникнення і становлення християнства" та "Поширення християнства на Закарпатті".



"По-суті, ми розповідали відвідувачам про те, як з'явилася релігія, які течії віросповідання були поширені на Закарпатті, а потім трохи говорили про атеїзм. Окремо, наприклад, говорили про радянські свята та обряди, а ще про сектантство, зокрема про заборонену тоді церкву Свідків Єгови, ілюструючи розповідь конфіскованими на митниці журналами "Вартова башта". З митниці до нас, до речі, потрапляло чимало унікальних старожитностей: ікон, стародруків тощо. Нині більшість із них виставлені на огляд в експозиціях краєзнавчого музею", – розповідає Валерія Русин.

Як не дивно, відвідувачів у музеї завжди було вдосталь. Школярі, туристи, інші організовані групи уважно слухали, а потім часто залишали відгуки у спеціальній книзі. Так, зберігся відгук, підписаний учнями СШ № 6: "Щиро вдячні за цікаву екскурсію. Експонати музею ще раз переконують у тому, що релігія на всіх її етапах була спрямована проти народу і виражала інтереси експлуататорів".

Окремо варто згадати про те, як змінили в ті часи внутрішнє оздоблення Покровської церкви. Старі розписи замалювали білою фарбою, під куполом відомий художник Павло Балла намалював велике панно "Політ у космос", в алтарній частині знаходився великий триптих, який зображав боротьбу закарпатського народу за волю. Загалом над оформленням музею працювало чимало відомих крайових малярів: Микита, Медвецький, Манайло. Їм замовляли картини на певну тему й вони її розкривали з позиції ідеології.



Існував Музей атеїзму досить довго, аж до 1990 року. Тоді його вирішили закрити, а працівників і експозицію перевели у краєзнавчий музей. Саму ж будівлю повернули православній церкві. У 1990-му, в пустий храм з космонавтами на стінах і стелі, прийшов нинішній настоятель Покровської церкви, протоієрей Миколай Кабаці. Він пригадує, що був просто вражений побаченим, бо складалося враження, що церкву варварськи розграбували.

"Приміщення було пустим, якісь люди демонтовували систему опалення. Ми їм не дали це зробити. Стіни – пусті, лише вікна закривали картини з космонавтами, а у алтарній частині якісь гуцули були намальовані. Нам знадобилося 7 років, щоб привести це запущене приміщення до ладу. Частину старого іконостасу ми зберегли, іншу частину доробили. Ікони попросили назад з музею, але нам повернули не всі – частина безслідно пропала", – розповідає отець Миколай.

Він згадує, що колись священики не вірили в те, що церкву їм таки повернуть. Але нині дуже радий з того, що ікони і та намолена аура повернулися в стіни старого храму. Повернулися разом із вірниками, котрі чекали того часу, коли в святому місці можна буде помолитися, а не послухати історії про Маркса та Енгельса.
http://prozahid.com/content-7123.html
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
46,466 Posts
Discussion Starter · #4 ·
Втрачений Ужгород: заводи-гіганти радянської доби



Механічний завод, Машинобудівний, “Ужгородприлад”, “Електродвигун”, “Турбогаз”, “Більшовик” – всі ці підприємства-гіганти свого часу були відомі на весь Радянський Союз. Вони зробили Ужгород одним з центрів виробництва складних машин, приладів, газового устаткування, побутової хімії тощо. Під ці заводи виділялися величезні площі, які, на жаль, нині в більшості своїй стоять пусткою, але і досі вражають масштабами. То якими були ці заводи, що вони виробляли і як змінили Ужгород?

Відомо, що до входження Закарпаття до складу СРСР в Ужгороді не було великих підприємств. Є відомості, що колись на одній з міських набережних знаходилося велике господарство з вигодовування свиней. Однак на початку 30-х років минулого століття підприємство роботу припинило, а свинарники віддали для проживання людям. Разом з тим, процвітало дрібне підприємництво.

Один з радянських путівників Ужгородом зазначає, що станом на 1 грудня 1944 року в місті проживав 17 261 городянин, з них понад 10 тисяч – жінки, й лише трохи більше семи тисяч – чоловіки. Коли у 1945-му почалася націоналізація так званого народного господарства, підрахували, що в Ужгороді діяли 18 підприємств, 14 майстерень, 6 типографій, 5 пекарень та цілих 520 дрібних торгових точок. Як на майже двадцятитисячне місто – цілком непогано.

Однак радянська влада надумала перетворити Ужгород на промислову зону, тож першим ділом всі майстерні почали об’єднувати в кооперативи, які стали виготовляти прості речі: дитячі візочки, щітки, взуття та одяг. З однієї з таких майстерень утворилося з роками й потужне підприємство “Турбогаз”. Ця майстерня існувала на вулиці Мукачівській ще з кінця ХІХ століття. В ній виготовляли різноманітне дрібне домашнє начиння: цвяхи, сита для млинів, примітивні кухонні плити. Працівники майстерні й стали першими робітниками заводу, який назвали металообробним заводом “Перемога”. Основною продукцією були кухонні емальовані плити та будівельні цвяхи. До 1966 року штат робітників становив близько 600 осіб, а випуск кухонних плит сягав 68 тисяч штук на рік.



У 1976 році місто надало заводу вільні ділянки землі в новій промисловій зоні. Будували корпуси заводу болгарські будівельники, вони ж і залишилися налагоджувати нове виробництво. Саме в 1976-му “Ужгородський завод газової апаратури” був перепрофільований на “Ужгородський експериментальний завод газотранспортних турбоустановок”.

Тепер вже не побутові газові плити стали основним видом виробництва, а складні газоперекачувальні агрегати та частини компресорних станцій. Цю продукцію везли в Комі, Західний Сибір та Середню Азію. На Уренгойському газовому родовищі встановили турбодетандер (машину для охолодження та скраплення газу), який виготовили на “Турбогазі” в Ужгороді. Та й загалом запуск газопроводу Урегой-Помари-Ужгород у 1984 році багато в чому залежав саме від роботи ужгородського заводу.

У 1982 році на потужностях підприємства вперше в регіоні було розпочато виробництво сталевого лиття. Тоді на “Турбогазі” вже працювало більше тисячі працівників. Аби забезпечити їх усіх житлом, завод фінансував житлове та соціальне будівництво. Завдяки цьому в Ужгороді з’явився новий мікрорайон, де звели близько 3 500 квартир, приміщення для гімназії, садків, медичних установ тощо. А для відпочинку працівників завод мав свій лікувально-оздоровчий комплекс в Лумшорах.

Після розвалу Союзу “Турбогазу”, як і всім іншим ужгородським заводам, довелося нелегко: великих замовлень більше не було, багатьох працівників довелося звільнити. Лише у 1998 році підприємство було реорганізовано у відкрите акціонерне товариство “Ужгородський Турбогаз”. Нині воно спеціалізується на випуску енергетичного устаткування для електростанцій, а також для видобутку, транспортування і зберігання нафти і газу.



Не таку давню, але не менш цікаву історію має Механічний завод. Він виріс з невеличкої дослідницької майстерні, яка розпочала роботу в приміщенні на вулиці Толстого у 1946 році. Нині важко сказати, які саме досліди проводили в тій майстерні, однак відомо, що згодом підприємство почало спеціалізуватися на випуску нестандартних засобів кріплення для суднобудівельної галузі. У кінці 1951-го для тоді вже успішного підприємства місто виділило на околиці Ужгорода великі земельні площі, де почалося будівництво нових корпусів заводу. Приблизно тоді Механічний освоїв виробництво меблів та обшивочних матеріалів для залізничних вагонів, а трохи пізніше почав працювати на “оборонку”, виготовляючи легкі дерев’яні та пластикові меблі й внутрішнє оздоблення для військових кораблів та підводних човнів.

Підприємство завжди вважалося закритим, секретним. Навіть назва в нього була обтічна, аби американські шпигуни не здогадалися, що на ньому виробляють. Проектували унікальні меблі тут таки, для цього при заводі було створене спеціальне конструкторське бюро “Едельвейс”, де працювало до 200 інженерів-конструкторів найвищого класу.

На кінець 60-х та у 70-ті завод мав стільки замовлень, що кадрів почало катастрофічно не вистачати. До міста стали з’їжджатися спеціалісти зі всього СРСР, а для того, щоб швидко підготувати молодих фахівців середньої ланки, керівництво підприємства вирішило на своїй виробничій базі відкрити профтехучилище. У 1972 році ПТУ № 6 набрало перших учнів на спеціальності “столяр – складальник судових меблів”, “слюсар механо-складальних робіт” та “верстатник з деревообробки”.

На початку 80-х кількість учнів сягала вже 400 чоловік, однак робітники все ще були дуже затребувані. Тоді Мінсудпром СРСР прийняв рішення звести на вулиці Гагаріна типове училище на 720 учнівських місць з гуртожитком. У 1984 році ПТУ № 6 перетворився на СПТУ № 19. Перші 166 випускників вже нового училища були одразу ж працевлаштовані на Механічний завод.

Після розвалу СРСР і втрати основного замовника – Мінсудпрома – механічний завод зупинився. Без роботи залишилися тисячі робітників, більша частина яких приїхала до міста з усіх усюд і не знала, що робити далі. Через деякий час завод став закритим акціонерним товариством, намагався вижити, виробляючи меблі для вагонів, меблеві дерев’яні щити, меблі для саду, аптек тощо. Однак нині більша частина території заводу виглядає, як покинутий десятиліття назад Чорнобіль і мало що тут нагадує про колишні його потужності і всесоюзну славу.



Інші ужгородські заводи теж були дуже відомі, хоч, може, і не виробляли таких унікальних речей, як “Турбогаз” і Механічний. “Ужгородприлад”, наприклад, вважався свого часу високомеханізованим підприємством, де виготовляли більше 190 видів продукції. Серед них – апарати для рентгено-структурного аналізу, комплекси охоронної та пожежної сигналізації й навіть елементи перших електронно-обчислювальних машин.

Машинобудівний завод, який збудували на 17 гектарах заболоченої місцини на околиці Ужгорода, працював з 1959 року. На ньому виробляли газові плити, різноманітні преси, вагонні трубки, каналізаційні люки та багато іншого.

Мабуть, наймолодший із заводів-гігантів – “Електродвигун” – почали будувати у 1979 році на основі договорів між СРСР та ЧСРС. Це був пік радянської гігантоманії, бо при тому, що в Ужгороді на той час і так катастрофічно не вистачало робочих рук, на цьому заводі хотіли працевлаштувати 5 тисяч осіб. Тоді вважалося, що Ужгороду неодмінно потрібно мати населення у 100 тисяч люду. І нові робочі місця мали це забезпечити.

Масштаби “Еелектродвигуна” справді вражали: власна залізнична колія, 40 автоматичних ліній виробництва, 700 одиниць різноманітного автоматичного обладнання. Таким автоматизованим виробництвом на той час не міг похвалитися жоден завод міста. Тут виробляли електродвигуни різних потужностей, розмірів та конфігурацій. Також один з цехів деякий час працював над збіркою маленьких пральних машин “Марічка”. Позаяк робота була легкою, а людей не вистачало, на завод запрошували попрацювати навіть школярів старших класів.

“Електродвигун” теж не обійшла доля більшості промислових гігантів Ужгорода. Нині величезні площі заводу подрібнені й зайняті іншими виробництвами, офісами, складами тощо. На офіційному сайті заводу значиться, що нині він займається виготовленням електродвигунів змінного струму, що використовуються в побуті: привід бетономішалки, соковижималки, кухонних комбайнів, активатора пральних машин, пральних машин барабанного типу, електроточила побутового, коренерізки, зернодробарки, центрифуги, насосів, газонокосарок.

Говорити про заводи Ужгорода можна ще багато. Бо ж існував ще потужний завод побутової хімії, який виготовляв продукцію під спільною з Чехією торговою маркою “Сполана”, фурнітурний завод “Більшовик”, швейна та взуттєва фабрика, фанерно-меблевий комбінат тощо. Загалом на заводах Ужгорода в радянські часи працювало більше 20 тисяч осіб. Таке стрімке розширення виробництва неодмінно мусило позначитися й на самому місті. По-перше, в Ужгороді, в районі вулиці Гагаріна, з’явилася велика так звана промислова зона, де знаходилися десятки величезних корпусів заводів. По-друге, за кілька десятків років заводи-гіганти забудували житловими та соціальними об’єктами третину території міста. Саме так на карті Ужгорода з’явилися мікрорайони “Перемога” та “Перемога-2”, які самі ужгородці уперто іменували і продовжують називати просто “новим” районом.

Нині важко сказати, чи пішла на користь Ужгороду радянська спроба зробити це місто промисловим. З одного боку вона дала Ужгороду поштовх вперед, розширила, забудувала, населила чималою кількістю робітничої інтелігенції з усього Союзу. Але з іншого боку вона ледь не перетворила маленьке затишне містечко на перенаселену промислову зону із невеличким історичним центром посередині.
https://prozahid.com/content-10068-html/
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
46,466 Posts
Discussion Starter · #5 ·
Втрачений Ужгород: кілька історій про “Золотий ключик”



Легендарне ужгородське кафе “Золотий ключик” міцно засіло в пам’яті городян та усіх закарпатців, котрі приїздили в радянські часи в Ужгород у справах. Пройтися центром і не зайти у цю кав’ярню було майже нереальним. По-перше, звідти завжди чудово пахло кавою, по-друге, у черзі неодмінно стояв хтось знайомий, зав’язувалася розмова, яка майже у 100% переходила у кавування.

Незважаючи на таку шалену популярність, інформації про “Золотий ключик” не залишилося в жодному туристичному довіднику чи історичних розвідках, які виходили в роки СРСР та пізніше – в часи незалежності. Перелопативши купу книжок, альбомів та газет, ми не змогли знайти ані даних про рік відкриття цього кафе, ані жодної світлини, яка зберегла би для нащадків зовнішій його вигляд.

Зате історії про “Золотий ключик” збереглися в кожного, старшого за 40 років, ужгородця. 68-літній науковець Іван Георгійович, до прикладу, познайомився у цьому закладі зі своєю дружиною. “Перше, що згадується про кафе, – це постійні черги. Вони виходили аж на вулицю. У цих чергах розмовляли, знайомилися з дівчатами, сварилися. Особливо людям не подобалося, коли хтось просив одразу 10 кав: собі та ще купі знайомих, котрі стандартним помахом руки показували, щоб узяв чашку й для них. Бувало, що люди приходили з великими термосами – це теж затримувало чергу.

До 1978 року кава у “Золотому ключику” коштувала 9 копійок (для порівняння: сік у цьому ж закладі продавали за 10-12 копійок). Після 1978-го вартість напою виросла одразу до 30-ти копійок, але на довжину черги це не вплинуло ніяк. Лише у вихідні та ввечері (здається, кафе працювало до 21.00) відвідувачів у “Золотому ключику” меншало настільки, що їх обслуговували швидко.

Всередині кафе стояли 8-10 високих столиків. Тобто каву тут пили виключно стоячи, присісти було неможливо. У приміщенні дозволяли курити, тому іноді було димно. Поруч, у тому ж таки приміщенні, був кондитерський відділ, де продавали різноманітні торти, тістечка та цукерки. Тому, якщо хтось бажав ще й перекусити, купував собі до кави якесь тістечко. Каву ми з колегами і друзями пили хвилин 20. Чесно сказати, в ній не було чогось особливого – та, яку в кав’ярнях варять сьогодні, на мою думку, смачніша. Секрет “Золотого ключика” був у його розташуванні. Це був своєрідний клуб, куди у вільну від роботи хвилинку приходила відпочити ужгородська інтелігенція: викладачі університету, лікарі, вчителі, чиновники, художники. Пам’ятаю, часто приходив туди Павло Бедзір, за яким повсюди слідували купи творчої молоді. Він пив каву і голосно філософствував, а всі відвідувачі кафе мимоволі слухали ті бесіди. А якось один мій колега навіть постраждав у тому кафе. Під час грози та сильної зливи велика вітрина “Золотого ключика” чомусь лопнула. Відвідувачів, котрі пили поруч каву, порізало скалками. Але серйозних травм у людей не було”, – згадує ужгородець.Серед творчої молоді, яка відвідувала “Золотий ключик”, був і наш “батько дерев’яних церков” мистецтвознавець Михайло Сирохман. Він каже: художники туди справді заходили, хоча для справжніх творчих посиденьок частіше обирали інше місце – одну із зал сусідньої “Верховини” (“Корони”). Пан Михайло не дивується тому, що про це кафе нічого не сказано у туристичних довідниках, бо воно насправді було культовим для місцевих, тоді як туристи не розуміли тутешньої любові до гіркого насиченого еспресо. “Якийсь час “Золотий ключик” був чи не єдиним місцем в Ужгороді, де можна було випити такої ж кави, як у Будапешті. Але насправді то було дуже банальне місце. Нічого особливого ані в інтер’єрі, ані в подачі не пригадую, продавчині часто з традиційно невдоволеними обличчями подавали тобі ту каву, ти сам собі ніс її до столика, пив, розмовляючи з друзями – от і все”.

Своїми спогадами про “Золотий ключик” поділився й Еміл Попович, котрий був головою виконавчого комітету Ужгородської міської ради протягом 11 років – з 1979-го по 1990-й. Він теж часто бував у цьому легендарному закладі й навіть водив туди офіційні делегації. “В “Золотому ключику” була чудова кава. Як тільки ти виходив у центр, одразу відчував її чудовий аромат. Туристи, котрі приїздили в Ужгород, дуже дивувалися, коли бачили величезні черги до кафе. Вони до такої міцної кави не звикли, тому не розуміли, як ми її п’ємо. У кафе стояли дві угорські кавові машини, вони дуже повільно пропускали кожну порцію напою, тому він виходив дуже насиченим. У мене була своєрідна і дуже смачна традиція купувати до тієї кави еклер або шматочок “Наполеону”. Досі обожнюю поєднання цих смаків.

Що ж стало причиною закриття такого, здавалося б, успішного кафе? Я вам розкажу. Коли у 1985-му розпочалася антиалкогольна кампанія Горбачова, було вирішено зробити так, аби люди більше відвідували кафе, тобто пили каву, а не алкоголь. Для цього у магазинах почали створювати відділи-кав’ярні, а у місті за досить короткий час відкрилися кафе “Білочка”, “Казка” та інші, де можна було випити точно таку ж каву, як у “Золотому ключику”. Звісно, це кафе не втрачало відвідувачів через вигідне місце розташування, однак конкуренція вже відчувалася. Я чув, що у 1992-му “Продторгу”, якому належав “Золотий ключик”, запропонували вигідно здати приміщення кафе в оренду. А десь у 1994-му його остаточно продали”.

“Про Захід” дуже хотів знайти людей, котрі працювали у “Золотому ключику”, аби почути від них свою історію цього закладу. Однак виявилося, що керівника кафе та більшості працівників вже немає в живих. Колега тих продавчинь, працівниця не менш легендарного ресторану “Верховина” (“Корона”) пані Ганна розповідає, що працювали у “Золотому ключику”, як правило, не молоді дівчата, а жінки середнього віку. Змінювалися досить часто, бо робота була важка – цілий день на ногах. “Каву в цьому кафе я пила рідко, адже у “Верховині” була точно така ж. Навіть обсмажували її в одному місці – в кондитерському цеху на Радванці. Там працював спершу старший чоловік з прізвищем Дьорке, а потім багато років смажив каву Людвіг Товт. Він єдиний в Ужгороді мав обладнання для цього і смажив каву так, що напій виходив надзвичайно запашним. Але розпитати його про секрети теж не вийде, бо пан Людвіг вже давно помер”.

Схоже, більш точні відомості про “Золотий ключик” ми так і не знайдемо, як і не дізнаємось, коли ж він був відкритий: у 50-х чи 60-х. Наше припущення про те, що кафе на місці “Золотого ключика” існувало ще за угорських та чехословацьких часів, не справдилося. Дослідник історії Ужгорода Олександр Волошин розповів, що на старовинних листівках, які він збирає, бачив, що у кутовому приміщенні на перехресті сучасних вулиць Корзо-Волошина на початку минулого століття знаходилася аптека “Золотий лев”. Вхід до неї був прикрашений гіпсовою фігуркою лева. Листівки ж пізніших часів не подають зображення цієї будівлі, тому її використання та історія можуть стати предметом ще не одного дослідження й опитування.
https://prozahid.com/content-6244-html/
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
46,466 Posts
Discussion Starter · #6 ·
Грандіозні будівельні плани, які так і не були втілені в Ужгороді


Частина перша – радянська доба

В Ужгорода ніколи не було одного-єдиного генерального плану його розбудови. Кожна влада бачила місто по-іншому, робила свій вклад і відходила в історію, а нова влада продовжувала роботу вже в іншому руслі, так, як вона вважала за краще. Нині ми згадаємо найамбітніші проекти, які планували втілити в Ужгороді з початку 80-х років минулого століття. Поспілкувавшись із архітекторами і старожилами, виявили, що Ужгород нині міг буди зовсім іншим. Але кращим чи гіршим – не нам вирішувати.

За роки радянської влади Ужгород змінився дуже сильно. Чимало великих проектів вдалося втілити в життя, але були й такі, що з різних причин не вдалися. Наш співрозмовник, архітектор Володимир Лезу, котрий у 80-х роках працював у відділі архітектури міськвиконкому, згадав 5 найамбітніших проектів тих часів:





Тролейбусна лінія

Одним з таких великих проектів було створення в Ужгороді тролейбусної лінії. З цією ідеєю “носилися” багато років, ще з кінця 70-х. Вже тоді Ужгород був єдиним на всю Україну обласним центром без електротранспорту. Керівництво міста хотіло з допомогою тролейбусного сполучення об'єднати два нових мікрорайони: промислову зону, де працювало багато людей, та нові районі, де з великим розмахом почали зводити багатоповерхівки для працівників заводу. Планувалося також пустити тролейбуси в центральну частину міста.

Однак при розробці проекту виявилося, що втілити його буде дуже складно. На вузеньких вуличках центральної частини міста рух тролейбуса навіть при тій невеликій кількості автотранспорту, який був в радянські часи, спричиняв би постійні затори. А на Гагаріна за планом потрібно було знести чимало приватних будинків, що могло призвести до незадоволення людей. Крім того, інженери не знали, як прокласти лінію через залізничний переїзд так, щоб вона не заважала руху поїздів.



Підйом рівня Ужа між мостами та фонтан

Влада міста у 80-х хотіла підняти рівень річки в межах центральної частини міста, аби городяни могли повноцінно купатися в Ужі, а також кататися там на човнах. Додатково посеред річки хотіли також зробити великий фонтан, який бив би з різною силою просто з води. Цей фонтан мав розташуватися приблизно на рівні будівлі Драмтеатру, аби його добре було видно з пішохідного мосту. Пізніше від ідеї відмовилися, оскільки побоялися, що під час повеней рівень води у річці буде складно контролювати.

Однак на її основі створили новий, вирішивши перенести ідею в межі Боздоського парку. Там планували викопати кілька штучних озер, на яких також могли би плавати на човнах люди. Крім того, в ці озера під час повеней могли би здійснювати аварійні скиди води.



Канатна дорога між Ужгородським і Невицьким замками

Ідея об'єднати в одну туристичну лінію Ужгородський та Невицький замок розглядалася дуже багато років. Був, зокрема, проект, за яким від Ужгорода до Невицького хотіли прокласти канатну дорогу на опорах – аби туристи долали шлях між замками у повітрі, розглядаючи з висоти навколишні краєвиди. Трохи пізніше була також ідея продовжити вузькоколійну лінію Ужгородської дитячої залізниці до Кам'яниці. Так було би зручно і туристам, і дачникам, котрі на вихідних масово вибиралися на городи в район Оріховиці.



Реконструкція Піонерської (Ботанічної) набережної

У 80-х архітектори розглядали також можливість реконструкції тодішньої Піонерської набережної. Протипаводкову кам'яну стіну хотіли продовжити від філармонії аж до радванського транспортного мосту. Там мала постати нова набережна і будівлі. До речі, в ті часи керівництву міста активно насаджували думку про те, що в історичній частині міста слід звести кілька сучасних багатоповерхівок, тож не виключено, що вони з'явилися б саме у цій частині Ужгорода.



5. Реконструкція площі біля універмагу “Україна”.

Ближче до розвалу Союзу, коли православній громаді міста виділили сквер навпроти універмагу “Україна” для будівництва собору, всю тамтешню площу хотіли переробити. За початковим проектом ніяких парканів і прибудов навколо собору бути не повинно. Храм мав стояти посеред невеличкого зеленого скверу. Вулицю Заньковецьку мали з'єднати зі Швабською, під перехрестям проспекту Свободи-вулиці Минайської повинні були з'явитися підземні парковки (частково мали заходити під сквер готелю “Закарпаття”), автомобільні розв'язки та пішохідні переходи. Цей проект не вдалося втілити через розвал Союзу.

В ті роки в Ужгороді планували звести ще багато чого. Розповідають про те, що на місці галереї “Ужгород” на проспекті Свободи мала стояти 13-поверхівка з військовим ательє, а на тодішній вулиці Кремлівській (нині Капітульній) за мера Еміла Поповича хотіли викупити всі старі будинки, зробити в них творчі майстерні й водити тією “вулицею майстрів” туристів. Виношувалися також плани будівництва ще одного пішохідного мосту, але від нього відмовилися, підрахувавши, що і наявний цілком витримує пішохідний потік. А у Боздоському парку задовго до ідей Сергія Ратушняка хотіли побудувати бальнеологічний рекреаційний комплекс, заснований на покладах термальної води.
https://prozahid.com/content-12055-html/
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
46,466 Posts
Discussion Starter · #7 ·
Частина друга – дев'яності роки

Дев'яності роки минулого століття для нашої країни були непростими, а тому і великих будівельних планів, у порівнянні з 80-ми, поменшало. Сімку амбітних проектів 90-х років минулого століття, які так і не вдалося втілити в Ужгороді, “Про Заходу” допомогли скласти перший пострадянський мер Ужгорода Еміл Ландовський (працював у 1990-1994 роках) та головний архітектор міста 1994-2000 років Олександра Вдовіна.

1. Естакада від вулиці Бородіна до вулиці Гагаріна

Пам'ятаєте невтілену ідею 80-х про тролейбусну лінію? Виявляється, у керманичів міста жевріла надія втілити її в життя ще і на початку 90-х. Ми вже розповідали, що від першочергових планів пустити тролейбусну лінію через залізничний переїзд з виїздом на вулицю Гагаріна, довелося відмовитися. Тому в 90-х почали розробляти проект будівництва естакади, яка починалася б на вулиці Бородіна в районі військкомату, проходила б над залізничними коліями і спускалася в район вулиць Лавріщева, Успенського, Огарьова, які з'єднуються з вулицею Гагаріна і так само дають можливість швидко доставити мешканців Нового району у промзону, де багато хто працював на заводах. Однак поки фахівці працювали над проектом, заводи почали занепадати. Стало зрозуміло, що величезні кошти, які доведеться вкласти у будівництво, себе не виправдають. Так мрія про ужгородський тролейбус остаточно зникла, й більше до неї у планах не поверталися.



2. Нове водосховище і цілодобове водопостачання

Виявляється, Ужгород міг уже в 90-х мати цілодобове водопостачання. Однак для цього потрібно було втілити в життя амбітний проект, що потребував значного фінансування, згоди сусіднього населеного пункту та розробки грамотного інженерного проекту. Задум полягав у тому, аби вище села Кам'яниця, з основи струмка, який стікає в Уж, зробити водосховище, труби від якого протягти до Ужгорода. Це дало би можливість відмовитися від не зовсім якісної води в старому дериваційному каналі (до речі, з нього досі поступає вода чи не всім мешканцям правобережного Ужгорода), а також, за словами тодішнього мера міста, перейти на цілодобове водопостачання. Ідея ця застопорилася ще на стадії проекту.



3. Амфітеатр на 5 тисяч місць у Боздоському парку

Парк імені 300-річчя возз'єднання України з Росією заклали на околиці Ужгорода у 1954 році. Тоді сотні городян прийшли на берег Ужа, аби посадити молоді деревця, заснувавши нову зону відпочинку. Протягом багатьох років величезний парк намагалися якимось чином зробити улюбленим місцем прогулянок місцевих жителів. Про деякі плани ми вже розповідали у першій частині цієї статті. А от у 90-х на розчищеній алеї парку почали зводити великий амфітеатр, який міг би вмістити 5 тисяч відвідувачів. Там планували проводити концерти та інші масові заходи. Однак добудувати не встигли. Брак коштів розтягнув будівництво так, що зрештою й те, що змогли зробити, зруйнувалося. Тепер від амфітеатру в парку не лишилося й сліду.



4. Зона відпочинку у парку “Перемога”

Гучну назву – парк “Перемога” – територія біля озера, що утворилося на місці видобутку глини для цегельного заводу, отримала явно незаслужено. Парком це місце ніколи так і не стало, хоча кожен новий керманич міста обіцяв і планував обов'язково щось тут зробити. В перші роки незалежності країни такі плани теж були. Озеро мали зробити більшим та глибшим, розчистити, зробити гарні входи для купання. На березі ж хотіли зробити гарну відпочинкову зону з лежаками, столиками і “парасольками”. Ще далі планували розташувати різні майданчики для активного відпочинку, а поміж усього цього – високі крони, доріжки, лавиці. Лише цього року, після багаторічних спроб виростити у цій зоні дерева, у міській владі визнали: парку з деревами на цьому місці бути просто не може, адже земля настільки глиниста, що рости в ній можуть лише окремі види насаджень.



5. Монумент Соборності на площі Б.Хмельницького

Площа Б.Хмельницького також багато років не дає спокою владним ужгородцям. Це одне з тих місць, яке хоче забудувати кожен архітектор. Хтось бачить там монументи, хтось – музеї, а ще ж були спроби звести там торгівельний центр (про це напишемо пізніше) і навіть церкву. В середині ж 90-х там почали зведення монументу Соборності. Була свого часу ідея в Ющенка, аби в чотирьох прикордонних точках країни стояли такі монументи. У нас за виграними проектами це мала бути висока металева аркова конструкція зі шпилем, в основі якої хотіли розмістити зображення закарпатських діячів. А щоб велика площа не “проковтнула” монумент, там запроектували ще напівкруглу будівлю, яка “підтримувала би ідею пам'ятника”. В цій будівлі могли розмістити якийсь музей чи навіть державну установу. Проект також передбачав зробити площу “мітинговою”, тому під нею хотіли зробити підземні переходи.

Ідея застрягла на етапі фінансування. Грошей вистачило лише за фундамент, який досі видно посеред зеленої зони. Його залили у 2004-му, після чого два роки на тому місці нічого не відбувалося. У 2006-му посеред вже трохи покришеного фундаменту встановили високу металеву основу. А далі влада почала розбиратися, хто ж повинен фінансувати зведення пам'ятника. З держбюджету кошти чомусь не виділялися, а з обласного бюджету виділити для таких потреб близько 2 мільйонів гривень було нереально. Так питання і повисло в повітрі. Шпиль зняли, фундамент досі руйнується.



6. Льодова арена на вул.Богомольця

Льодовий палац – ще одна ідея, котру виношує кожний керівник Ужгорода. Колись про таку мрію згадував ще мер Микола Руснак, котрий керував містом у 60-х. У 90-х льодовий палац теж був у планах, бачили його архітектори на вулиці Богомольця. Для цих потреб вже й територію відвели, однак грошей на зведення так і не знайшли. Тепер на місці, де мав стояти льодовий палац, – житлова забудова.



7. “МакДональдс” на площі Петефі

Це будівництво в кінці 90-х могло стати найбільшим скандалом в місті. Світова мережа ресторанів швидкого харчування дуже хотіла відкрити в Ужгороді свій заклад, але так само дуже прискіпливо обирала для цього місце. Аерозйомки та дослідження найбільших людських потоків показали тамтешнім фахівцям, що найкращим місцем для будівництва ресторану є площа Петефі, а саме та її частина, що розташована ближче до Будинку побуту. Ресторан мав зайняти всю ту частину скверу, аби люди, виходячи до вулиць Швабської, Мукачівської, Руської одразу натрапляли на “МакДональдс”.

У міській архітектурі представникам компанії пояснили, що не готові міняти межі історичної площі. А тут ще й городяни не на жарт рознервувалися. Муніципальна газета тоді провела велике громадське опитування, на якому більшість ужгородців висловилася проти зведення “МакДональдса” на площі Петефі. Депутати теж не підтримали цю ідею.Місто запропонувало представникам компанії ряд інших місць для відкриття ресторану, зокрема, велике дворівневе приміщення на Корзо (там, де колись розміщувався ресторан “Тортілла”). Однак представники мережі були непохитні. Кажуть, що тоді на міську владу застосовувався навіть тиск, однак там дивом встояли. Чи-то справді були принциповими, чи-то гніву громади побоялися.
https://prozahid.com/content-12216-html/
 
1 - 7 of 7 Posts
Top