SkyscraperCity Forum banner
1 - 14 of 14 Posts

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #1 ·
Підземний ресторан "Скала".



Ресторан "Скала" – місце воістину легендарне. У радянські часи не було, мабуть, жодного туриста, котрий би не випив чарочки закарпатського вина у цьому підземному ресторані. Бував там хоча б один раз і кожен ужгородець за 40. У 60-80-ті то була справжня дивина: посидіти глибоко під землею у колишніх королівських підвалах, поїсти дичини та послухати циганський ансамбль. Таке задоволення дозволяли собі в особливі дні, тому "Скала" неодмінно асоціювалася з непритаманною у радянські часи розкішшю і вседозволеністю.

"Мені здається, це був перший у Радянському Союзі нічний ресторан", – пригадує молодість ужгородський пенсіонер Василь Іванович. – Працював він до 5-ї ранку. Вхід у "Скалу" був платним, коштував 10 рублів. Це було зроблено спеціально для того, аби відсіяти неплатоспроможну публіку. За ці 10 рублів ти міг замовити їжу і напої з меню. Якщо кінцевий рахунок був більшим, в кінці вечора доплачував. Готували в "Скалі" дуже смачно, порції були великими. В меню – купати, лоци-печенє, печеня по-київськи, шніцель по-мукачівськи, різні делікатеси з дичини. Ресторан вважався досить дорогим, хоча захмарних цін там насправді не було. Людей вечорами приходило дуже багато, часто можна було зустріти туристів, закордонних гостей, партійну еліту".

З усіх зібраних свідчень, спогадів і фотографій можна відтворити таку картину. Ужгород, вулиця Радянська, 32. Велика вивіска з надписом "Скала", масивні двері, оздоблені металевим візерунком. За ними – вестибюль, з якого вниз, на глибину близько 20 метрів, спускалися досить круті гвинтові сходи. Спустившись, відвідувачі потрапляли до першої з п'яти зал – так званої малої. То була така собі печера, видовбана в камені. Зі стелі нависали величезні брили, простір освітлювали зроблені "під старовину" ковані ліхтарі, а під усім цим стояли столики зі стільчиками. Подейкують усі меблі були вирізьблені з червоного дерева.



Малу залу відділяли від наступної, так званої великої, декоративні букові та дубові балки. Її також оздобили у народному стилі: гуцульські дубові столи, лавиці й стільчики. Старожили згадують, що в кінці зали ніби вітала відвідувачів піднятою рукою "хазяйка" підвалу — рельєфно викладена з білого каменю фігура жінки. Виконав її, мовляв, відомий Федір Манайло, хоча підтвердження цьому ми знайти не змогли. Найбільше відвідувачів зазвичай "осідало" в цих перших залах. Кажуть, вони могли прийняти до 400 клієнтів. Далі розташовувався бар, де кожен вечір грали музиканти, а відвідувачі могли потанцювати.

Син легендарного джазмена Вілмоша Папа Віллі Пап-молодший згадує, що його батько починав грати саме у "Скалі". "До 1977-го у цьому ресторані грав ромський ансамбль, який виконував фольклорні композиції: угорські, словацькі, циганські, русинські. Євгеній Адам та Євгеній Лацко грали на скрипках, Янко Гаракаль на цимбалах, Адам Йовні на контрабасі. З ними іноді грав мій дід Аладар Пап на саксофоні та Отто Токар на ударних. А в 1977-му в моду увійшла так звана салонна музика, а, по суті, джаз. Тоді в "Скалі" почав грати інший ансамбль. Вілмош Пап на саксофоні, Бейла Горват на фортепіано, Юрій Будьо на бас-гітарі, Дєменть'єв на ударних. Назви у цього ансамблю не було, зате успіх він мав величезний", – пригадує Віллі Пап-молодший.



Була у "Скалі" і четверта зала — мисливська. Тут вже були зроблені дерев'яні декоративні стіни з вузенькими віконцями, а на них висіли мисливські трофеї на кшталт оленячих рогів та медвежих шкур. Меблі тут були дуже грубі, а замість стільців стояли звичайні пеньки. Особливий комфорт цій залі додавав справжній камін, перед яким лежала шкура дикого кабана. Тут пригощали делікатесами з дичини карпатських лісів. Якщо ж хтось бажав у "Скалі" усамітнитися, йшов до дегустаційної зали. Там меблями слугували величезні винні бочки, в яких могли уміститися всього лише двоє-четверо осіб. У кожній із них — дубовий стіл і лавиці, на столі – свічки. Туди, зокрема, чоловіки любили приводити дівчат на побачення. Подавали тут кращі закарпатські вина: "Троянду Закарпаття", "Променисте", "Берегівське", "Середнянське" та багато інших.

Керівник фольклорного ансамблю "Ужгород" Віктор Шостак згадує, що часто приходив у мисливську залу "Скали" студентом. Замовляв фазанів, куріпку чи оленятину. "Не можу сказати, що це коштувало надто дорого. Навіть студент міг собі дозволити час від часу заходити у цей ресторан на дичину. До м'яса ми зазвичай замовляли пляшечку угорського "Токая", потім слухали чудову музику. Особливо мені запам'яталися виступи двох циганських співачок, котрі своїм співом проймали до глибини душі. Виступали у "Скалі" різні колективи", – згадує пан Віктор.



Цікаво, що нині неможливо знайти відомості про відкриття оригінального ресторану. Відомо, що глибокі підвали донині існують під всієї вулицею Собранецькою. Колись, ще за часів Австро-Угорщини, вони належали імператору і відігравали роль складів. Підвали колишньої "Скали" називали королівськими – надто вже довгими і великими вони були. Туди власники виноградників звозили данину — кожну десяту бочку вина, отриману на своїй плантації. Після Другої світової війни цей підвал віддали Харчоторгу, який зберігав там засолені овочі. Ця інстанція згодом провела укріплення і розширення свого природного холодильника, мабуть, тоді ж вирішивши перетворити 1000 квадратних метрів підземної площі на ресторан.

Чому ж такий успішний проект у середині 80-х закрили? Є дві версії: красива і банальна. За першою, ресторан поступово почав затоплюватися ґрунтовими водами, аж поки його зовсім не залило. Спочатку, згадують деякі ужгородці, у "Скалі" були мокрими стіни, потім відвідувачам почало капати на голови, а згодом на підлозі вже збиралися цілі калюжі. На користь цієї версії може свідчити той факт, що нині підвали "Скали" закриті бетонною стіною. Працівники кафе "Скала" на Собранецькій, 32 кажуть, що підвали закрили, бо там постійно стояла вода.

Однак колишній мер Ужгорода Еміл Попович, котрий керував містом з 1979-го по 1990-й, каже: причина закриття "Скали" в іншому – забороні споживати алкоголь. "Так, тріщини у стелі "Скали" були, але потопу, як про це розказують, я не пригадую. Просто у 1985 році стартувала антиалкогольна кампанія Горбачова, і ресторанам стало невигідно працювати. У "Скалу" ж для чого приходили? Випити, погуляти, потанцювати. Я вам розкажу одну історію. Як відомо, у 1970-му поблизу Нижнього Солотвина Сергій Бондарчук знімав свій знаменитий фільм "Ватерлоо". У ньому грали світові зірки, зокрема, американський актор Род Стайгер. Всі актори жили у готелі "Ужгород". Коли фільм тільки почали знімати, режисера і акторів запросив до себе секретар обкому. Питає: "Що я можу зробити для вашого комфорту?". А французькі актори й кажуть: "Нам тут борделю дуже не вистачає". Секретар здивувався, але пообіцяв подумати, чим може допомогти. А за тиждень, на черговій зустрічі, актори сказали, що вже не потрібно ніяких борделів, бо вони відкрили для себе ресторан "Скала", куди постійно ходили. Я чув, що не одна ужгородка після цього стала дружиною іноземця. Цим я не натякаю на те, що "Скала" була борделем, а лише доводжу, що це було дуже веселе місце. Зрозуміло, що в роки антиалкогольної кампанії на одній каві з тістечками такий величезний ресторан з великою кількістю персоналу просто не міг існувати. От його й закрили".
http://prozahid.com/content-7417.html
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #2 ·
Бювети з мінеральною водою.



Ні для кого не секрет, що майже під усією територією Ужгорода знаходяться величезні запаси мінеральної води. Вона легко може стати візитівкою міста, текти з фонтанчиків у парках та скверах, прохолоджувати у літню спеку і лікувати протягом усього року. Тому туристам і гостям міста соромно навіть зізнаватися, що в місті є всього один облагороджений бювет, де можна скуштувати ужгородську мінеральну, та й той знаходиться на території, куди туристи заглядають рідко, – у лікарні.

А між тим, про корисні властивості води, яку добували з надр Ужгорода, знали у нас здавна. Перші відомості про використання мінеральних вод належать ще до ХVІІ століття. Тоді біля джерел з лікувальною водою викопували в землі ями-купелі, які викладали камінням і приймали в них ванни. Однією з таких водолікарень була "Квасна вода". Вона знаходилася в районі сучасного автовокзалу № 2 на вулиці Підградській.

Світлана Совіна, донька історика і краєзнавця Петра Сови, згадує, що до кінця Другої світової війни в Ужгороді не була широко розповсюджена традиція пити мінеральну воду. "У тій воді купалися, але в місті не було бюветів, де люди її пили. Такі з'явилися вже в радянські часи, коли почали активно вивчати родовища. Я не знаю, чому закрилася купальня на вулиці Підградській. Пізніше на її місці стояв лише невеличкий павільйончик, де можна було набрати воду. Однак він не користувався великою популярністю, бо був трохи "схований". Пізніше, пам'ятаю, його навіть переобладнали у магазин, який торгував кондитерськими виробами.



Набагато більше людей приходили попити воду до бювету біля хімічного факультету тоді ще УжДУ. Він був квадратний, з чотирьох боків стирчали краники. Пити було не дуже зручно, не можна було й набрати воду у велику ємність. Тому мій батько приходив з великим пляшками в один з двориків навпроти хімфаку. Там майже в кожному дворі були свої краники, з яких витікала мінеральна вода. Набирати там її можна було скільки хочеш".

Невідомо, чи тече досі мінеральна вода у криницях на тих подвір'ях, однак бювет, про який згадує Світлана Совіна давно зник. Подейкують, що водолікарня "Квасна вода" занепала через поганий санітарний стан, а бювет через десяток років після закладення раптово припинив подавати воду, через що з часом був демонтований. Нині ніхто не може сказати достеменно, чому вода в цьому бюветі зникла, але старожили кажуть: всьому виною стали ремонтно-будівельні роботи в районі вулиці Підградської. Тоді, мовляв, була ушкоджена труба, що подавала воду з місця джерела, яке може знаходитися десь під нинішньою будівлею державного казначейства. Знайти старе джерело і усунути причину зникнення мінеральної води нині дуже дорого і складно.

Інший популярний серед ужгородців бювет з "мінералкою" згадав колишній багаторічний мер Ужгорода Еміл Попович. Він розповів, що у 50-х роках минулого століття дуже багато ужгородців приходило до скверу, якому не так давно присвоїли ім'я Героїв Майдану. "Коли точно пробурили свердловину біля нинішньої будівлі СБУ – сказати не можу, однак добре пам'ятаю, що спочатку там був просто фонтанчик з такою собі педалькою: натискаєш її сильніше – і струмінь води піднімається вище. Біля фонтанчика знаходився надпис, щось на зразок "Великі посудини для набирання води не використовувати". Це було зроблено, ймовірно, для того, щоби біля бювету не утворювалася черга. Хоча надпис, звісно, не допомагав: люди постійно приходили до скверу з "корчагами"".

У 80-х роках на місці цього джерела збудували критий павільйон. До нього теж любили приходити люди, однак з часом цей куточок облюбували для себе місцеві безпритульні, котрі перетворили бювет на місце ночівлі і нічних гулянь. Оскільки прості ужгородці туди потикатися вже й боялися, павільйон міська влада вирішили розібрати. На його місці встановили стелу у пам'ять репресованим, бювет же обіцяли перенести трохи далі. Однак зрештою так і не відновили.

Еміл Попович також розповів, що найбільш активно шукали мінеральну воду в Ужгороді у кінці 70-х- на початку 80-х. Тоді ж знайшли джерела у Боздоському парку. "На 600-метровій глибині була "мінералка", багата на залізо, а на 1600 метрах знайшли термальну воду. Пригадую, то був десь 1985-й. Коли та термальна вода почала литися на поверхню землі, фахівці виявили, що в ній дуже багато миш'яку. Коли ж вона потрапила у води Ужа, вся риба в районі парку піднялася на поверхню догори животом. Тоді небезпечну свердловину законсервували", – розповів колишній міський голова.

Єдиний бювет, який зберігся у місті з тих часів, розташований на території дитячої лікарні і дендропарку Лаудона. Головний лікар УМДЛ Ігор Рошко розповів "Про Заходу", що субтермальну мінеральну воду на території лікарні знайшли випадково – коли бурили свердловину для альтернативного водозабезпечення медичної установи.



"Ця 170-метрова свердловина отримала номер 597, знайшли її 1972 року. А у 1984-му словацькі інженери допомогли облаштувати подачу лікувальної води для потреб лікарні й у бювет. Вода зі свердловини не підходить для столового використання, зате вона чудово допомагає при недугах жовчної системи і нирок, бо має високий вміст кремнію.

Кілька років бювет не працював, бо сильні морози пошкодили труби. А у вересні 2011 року урочисто відкрили відремонтований бювет-каплицю, з відновленням якого допомогла греко-католицька громада міста.
Нині тут може будь-хто набрати воду, але на ніч сторож закриває бювет, аби він не перетворювався на квартиру для безхатьків. Людей до нас приходить багато, при тому, що смак у цієї водички дуже специфічний і багатьом не подобається. Але я вже казав, що вона не придатна для столового використання, нею добре лікуватися. При цьому не раджу пити більше стакану такої мінеральної води на день", – каже Ігор Гаврилович.
http://prozahid.com/content-8085.html
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #3 ·
Музей атеїзму у Покровській церкві.



В Ужгороді було чимало культових речей та легендарних місць, які він з роками втратив. Про них частіше за все люди згадують з ностальгією. Та, мабуть, жоден ужгородець не ностальгуватиме за втраченим Музеєм атеїзму, який колись працював у стінах Покровської православної церкви.

Вчений секретар Закарпатського краєзнавчого музею Валерія Русин протягом багатьох років була однією з працівниць Музею атеїзму. Вона пригадує, як молодим спеціалістом прийшла на роботу у щойно відкритий музей. Свої двері той відчинив 1 вересня 1979 року. "Коли радянська влада у 50-х закрила церкву, її приміщення почало слугувати складом. Розумієте самі, що таке захаращення приміщення могло з роками призвести до поступової руйнації будівлі. Тому було вирішено зробити з цієї красивої церкви Музей атеїзму. Можливо, нині звучить трохи дико, але це було зроблено для того, аби врятувати будівлю", – пригадує ті часи Валерія Русин.

Вона ж показує нам збережений путівник музеєм, виданий 1985 року. Одразу на першій сторінці читаємо, що експонати, представлені в приміщенні колишньої православної церкви, "розкривають ганебні сторінки діяльності уніатської церкви на Закарпатті". Хоча насправді, стверджує Валерія Русин, це був скоріше музей історії релігії, ніж атеїзму.

Експозиція налічувала понад 500 оригінальних експонатів. При вході висіли портрети Маркса, Енгельса та Леніна. Далі на стендах знаходилися праці "основоположників наукового атеїзму" і починалася розкриватися тема походження релігії. Демонструвалися археологічні знахідки: фігурки тварин, урни з залишками тілоспалення, старослов'янські язичницькі стовпи. Далі знаходилися експозиції "Античний атеїзм", "Виникнення і становлення християнства" та "Поширення християнства на Закарпатті".



"По-суті, ми розповідали відвідувачам про те, як з'явилася релігія, які течії віросповідання були поширені на Закарпатті, а потім трохи говорили про атеїзм. Окремо, наприклад, говорили про радянські свята та обряди, а ще про сектантство, зокрема про заборонену тоді церкву Свідків Єгови, ілюструючи розповідь конфіскованими на митниці журналами "Вартова башта". З митниці до нас, до речі, потрапляло чимало унікальних старожитностей: ікон, стародруків тощо. Нині більшість із них виставлені на огляд в експозиціях краєзнавчого музею", – розповідає Валерія Русин.

Як не дивно, відвідувачів у музеї завжди було вдосталь. Школярі, туристи, інші організовані групи уважно слухали, а потім часто залишали відгуки у спеціальній книзі. Так, зберігся відгук, підписаний учнями СШ № 6: "Щиро вдячні за цікаву екскурсію. Експонати музею ще раз переконують у тому, що релігія на всіх її етапах була спрямована проти народу і виражала інтереси експлуататорів".

Окремо варто згадати про те, як змінили в ті часи внутрішнє оздоблення Покровської церкви. Старі розписи замалювали білою фарбою, під куполом відомий художник Павло Балла намалював велике панно "Політ у космос", в алтарній частині знаходився великий триптих, який зображав боротьбу закарпатського народу за волю. Загалом над оформленням музею працювало чимало відомих крайових малярів: Микита, Медвецький, Манайло. Їм замовляли картини на певну тему й вони її розкривали з позиції ідеології.



Існував Музей атеїзму досить довго, аж до 1990 року. Тоді його вирішили закрити, а працівників і експозицію перевели у краєзнавчий музей. Саму ж будівлю повернули православній церкві. У 1990-му, в пустий храм з космонавтами на стінах і стелі, прийшов нинішній настоятель Покровської церкви, протоієрей Миколай Кабаці. Він пригадує, що був просто вражений побаченим, бо складалося враження, що церкву варварськи розграбували.

"Приміщення було пустим, якісь люди демонтовували систему опалення. Ми їм не дали це зробити. Стіни – пусті, лише вікна закривали картини з космонавтами, а у алтарній частині якісь гуцули були намальовані. Нам знадобилося 7 років, щоб привести це запущене приміщення до ладу. Частину старого іконостасу ми зберегли, іншу частину доробили. Ікони попросили назад з музею, але нам повернули не всі – частина безслідно пропала", – розповідає отець Миколай.

Він згадує, що колись священики не вірили в те, що церкву їм таки повернуть. Але нині дуже радий з того, що ікони і та намолена аура повернулися в стіни старого храму. Повернулися разом із вірниками, котрі чекали того часу, коли в святому місці можна буде помолитися, а не послухати історії про Маркса та Енгельса.
http://prozahid.com/content-7123.html
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #4 ·
Втрачений Ужгород: заводи-гіганти радянської доби



Механічний завод, Машинобудівний, “Ужгородприлад”, “Електродвигун”, “Турбогаз”, “Більшовик” – всі ці підприємства-гіганти свого часу були відомі на весь Радянський Союз. Вони зробили Ужгород одним з центрів виробництва складних машин, приладів, газового устаткування, побутової хімії тощо. Під ці заводи виділялися величезні площі, які, на жаль, нині в більшості своїй стоять пусткою, але і досі вражають масштабами. То якими були ці заводи, що вони виробляли і як змінили Ужгород?

Відомо, що до входження Закарпаття до складу СРСР в Ужгороді не було великих підприємств. Є відомості, що колись на одній з міських набережних знаходилося велике господарство з вигодовування свиней. Однак на початку 30-х років минулого століття підприємство роботу припинило, а свинарники віддали для проживання людям. Разом з тим, процвітало дрібне підприємництво.

Один з радянських путівників Ужгородом зазначає, що станом на 1 грудня 1944 року в місті проживав 17 261 городянин, з них понад 10 тисяч – жінки, й лише трохи більше семи тисяч – чоловіки. Коли у 1945-му почалася націоналізація так званого народного господарства, підрахували, що в Ужгороді діяли 18 підприємств, 14 майстерень, 6 типографій, 5 пекарень та цілих 520 дрібних торгових точок. Як на майже двадцятитисячне місто – цілком непогано.

Однак радянська влада надумала перетворити Ужгород на промислову зону, тож першим ділом всі майстерні почали об’єднувати в кооперативи, які стали виготовляти прості речі: дитячі візочки, щітки, взуття та одяг. З однієї з таких майстерень утворилося з роками й потужне підприємство “Турбогаз”. Ця майстерня існувала на вулиці Мукачівській ще з кінця ХІХ століття. В ній виготовляли різноманітне дрібне домашнє начиння: цвяхи, сита для млинів, примітивні кухонні плити. Працівники майстерні й стали першими робітниками заводу, який назвали металообробним заводом “Перемога”. Основною продукцією були кухонні емальовані плити та будівельні цвяхи. До 1966 року штат робітників становив близько 600 осіб, а випуск кухонних плит сягав 68 тисяч штук на рік.



У 1976 році місто надало заводу вільні ділянки землі в новій промисловій зоні. Будували корпуси заводу болгарські будівельники, вони ж і залишилися налагоджувати нове виробництво. Саме в 1976-му “Ужгородський завод газової апаратури” був перепрофільований на “Ужгородський експериментальний завод газотранспортних турбоустановок”.

Тепер вже не побутові газові плити стали основним видом виробництва, а складні газоперекачувальні агрегати та частини компресорних станцій. Цю продукцію везли в Комі, Західний Сибір та Середню Азію. На Уренгойському газовому родовищі встановили турбодетандер (машину для охолодження та скраплення газу), який виготовили на “Турбогазі” в Ужгороді. Та й загалом запуск газопроводу Урегой-Помари-Ужгород у 1984 році багато в чому залежав саме від роботи ужгородського заводу.

У 1982 році на потужностях підприємства вперше в регіоні було розпочато виробництво сталевого лиття. Тоді на “Турбогазі” вже працювало більше тисячі працівників. Аби забезпечити їх усіх житлом, завод фінансував житлове та соціальне будівництво. Завдяки цьому в Ужгороді з’явився новий мікрорайон, де звели близько 3 500 квартир, приміщення для гімназії, садків, медичних установ тощо. А для відпочинку працівників завод мав свій лікувально-оздоровчий комплекс в Лумшорах.

Після розвалу Союзу “Турбогазу”, як і всім іншим ужгородським заводам, довелося нелегко: великих замовлень більше не було, багатьох працівників довелося звільнити. Лише у 1998 році підприємство було реорганізовано у відкрите акціонерне товариство “Ужгородський Турбогаз”. Нині воно спеціалізується на випуску енергетичного устаткування для електростанцій, а також для видобутку, транспортування і зберігання нафти і газу.



Не таку давню, але не менш цікаву історію має Механічний завод. Він виріс з невеличкої дослідницької майстерні, яка розпочала роботу в приміщенні на вулиці Толстого у 1946 році. Нині важко сказати, які саме досліди проводили в тій майстерні, однак відомо, що згодом підприємство почало спеціалізуватися на випуску нестандартних засобів кріплення для суднобудівельної галузі. У кінці 1951-го для тоді вже успішного підприємства місто виділило на околиці Ужгорода великі земельні площі, де почалося будівництво нових корпусів заводу. Приблизно тоді Механічний освоїв виробництво меблів та обшивочних матеріалів для залізничних вагонів, а трохи пізніше почав працювати на “оборонку”, виготовляючи легкі дерев’яні та пластикові меблі й внутрішнє оздоблення для військових кораблів та підводних човнів.

Підприємство завжди вважалося закритим, секретним. Навіть назва в нього була обтічна, аби американські шпигуни не здогадалися, що на ньому виробляють. Проектували унікальні меблі тут таки, для цього при заводі було створене спеціальне конструкторське бюро “Едельвейс”, де працювало до 200 інженерів-конструкторів найвищого класу.

На кінець 60-х та у 70-ті завод мав стільки замовлень, що кадрів почало катастрофічно не вистачати. До міста стали з’їжджатися спеціалісти зі всього СРСР, а для того, щоб швидко підготувати молодих фахівців середньої ланки, керівництво підприємства вирішило на своїй виробничій базі відкрити профтехучилище. У 1972 році ПТУ № 6 набрало перших учнів на спеціальності “столяр – складальник судових меблів”, “слюсар механо-складальних робіт” та “верстатник з деревообробки”.

На початку 80-х кількість учнів сягала вже 400 чоловік, однак робітники все ще були дуже затребувані. Тоді Мінсудпром СРСР прийняв рішення звести на вулиці Гагаріна типове училище на 720 учнівських місць з гуртожитком. У 1984 році ПТУ № 6 перетворився на СПТУ № 19. Перші 166 випускників вже нового училища були одразу ж працевлаштовані на Механічний завод.

Після розвалу СРСР і втрати основного замовника – Мінсудпрома – механічний завод зупинився. Без роботи залишилися тисячі робітників, більша частина яких приїхала до міста з усіх усюд і не знала, що робити далі. Через деякий час завод став закритим акціонерним товариством, намагався вижити, виробляючи меблі для вагонів, меблеві дерев’яні щити, меблі для саду, аптек тощо. Однак нині більша частина території заводу виглядає, як покинутий десятиліття назад Чорнобіль і мало що тут нагадує про колишні його потужності і всесоюзну славу.



Інші ужгородські заводи теж були дуже відомі, хоч, може, і не виробляли таких унікальних речей, як “Турбогаз” і Механічний. “Ужгородприлад”, наприклад, вважався свого часу високомеханізованим підприємством, де виготовляли більше 190 видів продукції. Серед них – апарати для рентгено-структурного аналізу, комплекси охоронної та пожежної сигналізації й навіть елементи перших електронно-обчислювальних машин.

Машинобудівний завод, який збудували на 17 гектарах заболоченої місцини на околиці Ужгорода, працював з 1959 року. На ньому виробляли газові плити, різноманітні преси, вагонні трубки, каналізаційні люки та багато іншого.

Мабуть, наймолодший із заводів-гігантів – “Електродвигун” – почали будувати у 1979 році на основі договорів між СРСР та ЧСРС. Це був пік радянської гігантоманії, бо при тому, що в Ужгороді на той час і так катастрофічно не вистачало робочих рук, на цьому заводі хотіли працевлаштувати 5 тисяч осіб. Тоді вважалося, що Ужгороду неодмінно потрібно мати населення у 100 тисяч люду. І нові робочі місця мали це забезпечити.

Масштаби “Еелектродвигуна” справді вражали: власна залізнична колія, 40 автоматичних ліній виробництва, 700 одиниць різноманітного автоматичного обладнання. Таким автоматизованим виробництвом на той час не міг похвалитися жоден завод міста. Тут виробляли електродвигуни різних потужностей, розмірів та конфігурацій. Також один з цехів деякий час працював над збіркою маленьких пральних машин “Марічка”. Позаяк робота була легкою, а людей не вистачало, на завод запрошували попрацювати навіть школярів старших класів.

“Електродвигун” теж не обійшла доля більшості промислових гігантів Ужгорода. Нині величезні площі заводу подрібнені й зайняті іншими виробництвами, офісами, складами тощо. На офіційному сайті заводу значиться, що нині він займається виготовленням електродвигунів змінного струму, що використовуються в побуті: привід бетономішалки, соковижималки, кухонних комбайнів, активатора пральних машин, пральних машин барабанного типу, електроточила побутового, коренерізки, зернодробарки, центрифуги, насосів, газонокосарок.

Говорити про заводи Ужгорода можна ще багато. Бо ж існував ще потужний завод побутової хімії, який виготовляв продукцію під спільною з Чехією торговою маркою “Сполана”, фурнітурний завод “Більшовик”, швейна та взуттєва фабрика, фанерно-меблевий комбінат тощо. Загалом на заводах Ужгорода в радянські часи працювало більше 20 тисяч осіб. Таке стрімке розширення виробництва неодмінно мусило позначитися й на самому місті. По-перше, в Ужгороді, в районі вулиці Гагаріна, з’явилася велика так звана промислова зона, де знаходилися десятки величезних корпусів заводів. По-друге, за кілька десятків років заводи-гіганти забудували житловими та соціальними об’єктами третину території міста. Саме так на карті Ужгорода з’явилися мікрорайони “Перемога” та “Перемога-2”, які самі ужгородці уперто іменували і продовжують називати просто “новим” районом.

Нині важко сказати, чи пішла на користь Ужгороду радянська спроба зробити це місто промисловим. З одного боку вона дала Ужгороду поштовх вперед, розширила, забудувала, населила чималою кількістю робітничої інтелігенції з усього Союзу. Але з іншого боку вона ледь не перетворила маленьке затишне містечко на перенаселену промислову зону із невеличким історичним центром посередині.
https://prozahid.com/content-10068-html/
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #5 ·
Втрачений Ужгород: кілька історій про “Золотий ключик”



Легендарне ужгородське кафе “Золотий ключик” міцно засіло в пам’яті городян та усіх закарпатців, котрі приїздили в радянські часи в Ужгород у справах. Пройтися центром і не зайти у цю кав’ярню було майже нереальним. По-перше, звідти завжди чудово пахло кавою, по-друге, у черзі неодмінно стояв хтось знайомий, зав’язувалася розмова, яка майже у 100% переходила у кавування.

Незважаючи на таку шалену популярність, інформації про “Золотий ключик” не залишилося в жодному туристичному довіднику чи історичних розвідках, які виходили в роки СРСР та пізніше – в часи незалежності. Перелопативши купу книжок, альбомів та газет, ми не змогли знайти ані даних про рік відкриття цього кафе, ані жодної світлини, яка зберегла би для нащадків зовнішій його вигляд.

Зате історії про “Золотий ключик” збереглися в кожного, старшого за 40 років, ужгородця. 68-літній науковець Іван Георгійович, до прикладу, познайомився у цьому закладі зі своєю дружиною. “Перше, що згадується про кафе, – це постійні черги. Вони виходили аж на вулицю. У цих чергах розмовляли, знайомилися з дівчатами, сварилися. Особливо людям не подобалося, коли хтось просив одразу 10 кав: собі та ще купі знайомих, котрі стандартним помахом руки показували, щоб узяв чашку й для них. Бувало, що люди приходили з великими термосами – це теж затримувало чергу.

До 1978 року кава у “Золотому ключику” коштувала 9 копійок (для порівняння: сік у цьому ж закладі продавали за 10-12 копійок). Після 1978-го вартість напою виросла одразу до 30-ти копійок, але на довжину черги це не вплинуло ніяк. Лише у вихідні та ввечері (здається, кафе працювало до 21.00) відвідувачів у “Золотому ключику” меншало настільки, що їх обслуговували швидко.

Всередині кафе стояли 8-10 високих столиків. Тобто каву тут пили виключно стоячи, присісти було неможливо. У приміщенні дозволяли курити, тому іноді було димно. Поруч, у тому ж таки приміщенні, був кондитерський відділ, де продавали різноманітні торти, тістечка та цукерки. Тому, якщо хтось бажав ще й перекусити, купував собі до кави якесь тістечко. Каву ми з колегами і друзями пили хвилин 20. Чесно сказати, в ній не було чогось особливого – та, яку в кав’ярнях варять сьогодні, на мою думку, смачніша. Секрет “Золотого ключика” був у його розташуванні. Це був своєрідний клуб, куди у вільну від роботи хвилинку приходила відпочити ужгородська інтелігенція: викладачі університету, лікарі, вчителі, чиновники, художники. Пам’ятаю, часто приходив туди Павло Бедзір, за яким повсюди слідували купи творчої молоді. Він пив каву і голосно філософствував, а всі відвідувачі кафе мимоволі слухали ті бесіди. А якось один мій колега навіть постраждав у тому кафе. Під час грози та сильної зливи велика вітрина “Золотого ключика” чомусь лопнула. Відвідувачів, котрі пили поруч каву, порізало скалками. Але серйозних травм у людей не було”, – згадує ужгородець.Серед творчої молоді, яка відвідувала “Золотий ключик”, був і наш “батько дерев’яних церков” мистецтвознавець Михайло Сирохман. Він каже: художники туди справді заходили, хоча для справжніх творчих посиденьок частіше обирали інше місце – одну із зал сусідньої “Верховини” (“Корони”). Пан Михайло не дивується тому, що про це кафе нічого не сказано у туристичних довідниках, бо воно насправді було культовим для місцевих, тоді як туристи не розуміли тутешньої любові до гіркого насиченого еспресо. “Якийсь час “Золотий ключик” був чи не єдиним місцем в Ужгороді, де можна було випити такої ж кави, як у Будапешті. Але насправді то було дуже банальне місце. Нічого особливого ані в інтер’єрі, ані в подачі не пригадую, продавчині часто з традиційно невдоволеними обличчями подавали тобі ту каву, ти сам собі ніс її до столика, пив, розмовляючи з друзями – от і все”.

Своїми спогадами про “Золотий ключик” поділився й Еміл Попович, котрий був головою виконавчого комітету Ужгородської міської ради протягом 11 років – з 1979-го по 1990-й. Він теж часто бував у цьому легендарному закладі й навіть водив туди офіційні делегації. “В “Золотому ключику” була чудова кава. Як тільки ти виходив у центр, одразу відчував її чудовий аромат. Туристи, котрі приїздили в Ужгород, дуже дивувалися, коли бачили величезні черги до кафе. Вони до такої міцної кави не звикли, тому не розуміли, як ми її п’ємо. У кафе стояли дві угорські кавові машини, вони дуже повільно пропускали кожну порцію напою, тому він виходив дуже насиченим. У мене була своєрідна і дуже смачна традиція купувати до тієї кави еклер або шматочок “Наполеону”. Досі обожнюю поєднання цих смаків.

Що ж стало причиною закриття такого, здавалося б, успішного кафе? Я вам розкажу. Коли у 1985-му розпочалася антиалкогольна кампанія Горбачова, було вирішено зробити так, аби люди більше відвідували кафе, тобто пили каву, а не алкоголь. Для цього у магазинах почали створювати відділи-кав’ярні, а у місті за досить короткий час відкрилися кафе “Білочка”, “Казка” та інші, де можна було випити точно таку ж каву, як у “Золотому ключику”. Звісно, це кафе не втрачало відвідувачів через вигідне місце розташування, однак конкуренція вже відчувалася. Я чув, що у 1992-му “Продторгу”, якому належав “Золотий ключик”, запропонували вигідно здати приміщення кафе в оренду. А десь у 1994-му його остаточно продали”.

“Про Захід” дуже хотів знайти людей, котрі працювали у “Золотому ключику”, аби почути від них свою історію цього закладу. Однак виявилося, що керівника кафе та більшості працівників вже немає в живих. Колега тих продавчинь, працівниця не менш легендарного ресторану “Верховина” (“Корона”) пані Ганна розповідає, що працювали у “Золотому ключику”, як правило, не молоді дівчата, а жінки середнього віку. Змінювалися досить часто, бо робота була важка – цілий день на ногах. “Каву в цьому кафе я пила рідко, адже у “Верховині” була точно така ж. Навіть обсмажували її в одному місці – в кондитерському цеху на Радванці. Там працював спершу старший чоловік з прізвищем Дьорке, а потім багато років смажив каву Людвіг Товт. Він єдиний в Ужгороді мав обладнання для цього і смажив каву так, що напій виходив надзвичайно запашним. Але розпитати його про секрети теж не вийде, бо пан Людвіг вже давно помер”.

Схоже, більш точні відомості про “Золотий ключик” ми так і не знайдемо, як і не дізнаємось, коли ж він був відкритий: у 50-х чи 60-х. Наше припущення про те, що кафе на місці “Золотого ключика” існувало ще за угорських та чехословацьких часів, не справдилося. Дослідник історії Ужгорода Олександр Волошин розповів, що на старовинних листівках, які він збирає, бачив, що у кутовому приміщенні на перехресті сучасних вулиць Корзо-Волошина на початку минулого століття знаходилася аптека “Золотий лев”. Вхід до неї був прикрашений гіпсовою фігуркою лева. Листівки ж пізніших часів не подають зображення цієї будівлі, тому її використання та історія можуть стати предметом ще не одного дослідження й опитування.
https://prozahid.com/content-6244-html/
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #6 ·
Грандіозні будівельні плани, які так і не були втілені в Ужгороді


Частина перша – радянська доба

В Ужгорода ніколи не було одного-єдиного генерального плану його розбудови. Кожна влада бачила місто по-іншому, робила свій вклад і відходила в історію, а нова влада продовжувала роботу вже в іншому руслі, так, як вона вважала за краще. Нині ми згадаємо найамбітніші проекти, які планували втілити в Ужгороді з початку 80-х років минулого століття. Поспілкувавшись із архітекторами і старожилами, виявили, що Ужгород нині міг буди зовсім іншим. Але кращим чи гіршим – не нам вирішувати.

За роки радянської влади Ужгород змінився дуже сильно. Чимало великих проектів вдалося втілити в життя, але були й такі, що з різних причин не вдалися. Наш співрозмовник, архітектор Володимир Лезу, котрий у 80-х роках працював у відділі архітектури міськвиконкому, згадав 5 найамбітніших проектів тих часів:





Тролейбусна лінія

Одним з таких великих проектів було створення в Ужгороді тролейбусної лінії. З цією ідеєю “носилися” багато років, ще з кінця 70-х. Вже тоді Ужгород був єдиним на всю Україну обласним центром без електротранспорту. Керівництво міста хотіло з допомогою тролейбусного сполучення об'єднати два нових мікрорайони: промислову зону, де працювало багато людей, та нові районі, де з великим розмахом почали зводити багатоповерхівки для працівників заводу. Планувалося також пустити тролейбуси в центральну частину міста.

Однак при розробці проекту виявилося, що втілити його буде дуже складно. На вузеньких вуличках центральної частини міста рух тролейбуса навіть при тій невеликій кількості автотранспорту, який був в радянські часи, спричиняв би постійні затори. А на Гагаріна за планом потрібно було знести чимало приватних будинків, що могло призвести до незадоволення людей. Крім того, інженери не знали, як прокласти лінію через залізничний переїзд так, щоб вона не заважала руху поїздів.



Підйом рівня Ужа між мостами та фонтан

Влада міста у 80-х хотіла підняти рівень річки в межах центральної частини міста, аби городяни могли повноцінно купатися в Ужі, а також кататися там на човнах. Додатково посеред річки хотіли також зробити великий фонтан, який бив би з різною силою просто з води. Цей фонтан мав розташуватися приблизно на рівні будівлі Драмтеатру, аби його добре було видно з пішохідного мосту. Пізніше від ідеї відмовилися, оскільки побоялися, що під час повеней рівень води у річці буде складно контролювати.

Однак на її основі створили новий, вирішивши перенести ідею в межі Боздоського парку. Там планували викопати кілька штучних озер, на яких також могли би плавати на човнах люди. Крім того, в ці озера під час повеней могли би здійснювати аварійні скиди води.



Канатна дорога між Ужгородським і Невицьким замками

Ідея об'єднати в одну туристичну лінію Ужгородський та Невицький замок розглядалася дуже багато років. Був, зокрема, проект, за яким від Ужгорода до Невицького хотіли прокласти канатну дорогу на опорах – аби туристи долали шлях між замками у повітрі, розглядаючи з висоти навколишні краєвиди. Трохи пізніше була також ідея продовжити вузькоколійну лінію Ужгородської дитячої залізниці до Кам'яниці. Так було би зручно і туристам, і дачникам, котрі на вихідних масово вибиралися на городи в район Оріховиці.



Реконструкція Піонерської (Ботанічної) набережної

У 80-х архітектори розглядали також можливість реконструкції тодішньої Піонерської набережної. Протипаводкову кам'яну стіну хотіли продовжити від філармонії аж до радванського транспортного мосту. Там мала постати нова набережна і будівлі. До речі, в ті часи керівництву міста активно насаджували думку про те, що в історичній частині міста слід звести кілька сучасних багатоповерхівок, тож не виключено, що вони з'явилися б саме у цій частині Ужгорода.



5. Реконструкція площі біля універмагу “Україна”.

Ближче до розвалу Союзу, коли православній громаді міста виділили сквер навпроти універмагу “Україна” для будівництва собору, всю тамтешню площу хотіли переробити. За початковим проектом ніяких парканів і прибудов навколо собору бути не повинно. Храм мав стояти посеред невеличкого зеленого скверу. Вулицю Заньковецьку мали з'єднати зі Швабською, під перехрестям проспекту Свободи-вулиці Минайської повинні були з'явитися підземні парковки (частково мали заходити під сквер готелю “Закарпаття”), автомобільні розв'язки та пішохідні переходи. Цей проект не вдалося втілити через розвал Союзу.

В ті роки в Ужгороді планували звести ще багато чого. Розповідають про те, що на місці галереї “Ужгород” на проспекті Свободи мала стояти 13-поверхівка з військовим ательє, а на тодішній вулиці Кремлівській (нині Капітульній) за мера Еміла Поповича хотіли викупити всі старі будинки, зробити в них творчі майстерні й водити тією “вулицею майстрів” туристів. Виношувалися також плани будівництва ще одного пішохідного мосту, але від нього відмовилися, підрахувавши, що і наявний цілком витримує пішохідний потік. А у Боздоському парку задовго до ідей Сергія Ратушняка хотіли побудувати бальнеологічний рекреаційний комплекс, заснований на покладах термальної води.
https://prozahid.com/content-12055-html/
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #7 ·
Частина друга – дев'яності роки

Дев'яності роки минулого століття для нашої країни були непростими, а тому і великих будівельних планів, у порівнянні з 80-ми, поменшало. Сімку амбітних проектів 90-х років минулого століття, які так і не вдалося втілити в Ужгороді, “Про Заходу” допомогли скласти перший пострадянський мер Ужгорода Еміл Ландовський (працював у 1990-1994 роках) та головний архітектор міста 1994-2000 років Олександра Вдовіна.

1. Естакада від вулиці Бородіна до вулиці Гагаріна

Пам'ятаєте невтілену ідею 80-х про тролейбусну лінію? Виявляється, у керманичів міста жевріла надія втілити її в життя ще і на початку 90-х. Ми вже розповідали, що від першочергових планів пустити тролейбусну лінію через залізничний переїзд з виїздом на вулицю Гагаріна, довелося відмовитися. Тому в 90-х почали розробляти проект будівництва естакади, яка починалася б на вулиці Бородіна в районі військкомату, проходила б над залізничними коліями і спускалася в район вулиць Лавріщева, Успенського, Огарьова, які з'єднуються з вулицею Гагаріна і так само дають можливість швидко доставити мешканців Нового району у промзону, де багато хто працював на заводах. Однак поки фахівці працювали над проектом, заводи почали занепадати. Стало зрозуміло, що величезні кошти, які доведеться вкласти у будівництво, себе не виправдають. Так мрія про ужгородський тролейбус остаточно зникла, й більше до неї у планах не поверталися.



2. Нове водосховище і цілодобове водопостачання

Виявляється, Ужгород міг уже в 90-х мати цілодобове водопостачання. Однак для цього потрібно було втілити в життя амбітний проект, що потребував значного фінансування, згоди сусіднього населеного пункту та розробки грамотного інженерного проекту. Задум полягав у тому, аби вище села Кам'яниця, з основи струмка, який стікає в Уж, зробити водосховище, труби від якого протягти до Ужгорода. Це дало би можливість відмовитися від не зовсім якісної води в старому дериваційному каналі (до речі, з нього досі поступає вода чи не всім мешканцям правобережного Ужгорода), а також, за словами тодішнього мера міста, перейти на цілодобове водопостачання. Ідея ця застопорилася ще на стадії проекту.



3. Амфітеатр на 5 тисяч місць у Боздоському парку

Парк імені 300-річчя возз'єднання України з Росією заклали на околиці Ужгорода у 1954 році. Тоді сотні городян прийшли на берег Ужа, аби посадити молоді деревця, заснувавши нову зону відпочинку. Протягом багатьох років величезний парк намагалися якимось чином зробити улюбленим місцем прогулянок місцевих жителів. Про деякі плани ми вже розповідали у першій частині цієї статті. А от у 90-х на розчищеній алеї парку почали зводити великий амфітеатр, який міг би вмістити 5 тисяч відвідувачів. Там планували проводити концерти та інші масові заходи. Однак добудувати не встигли. Брак коштів розтягнув будівництво так, що зрештою й те, що змогли зробити, зруйнувалося. Тепер від амфітеатру в парку не лишилося й сліду.



4. Зона відпочинку у парку “Перемога”

Гучну назву – парк “Перемога” – територія біля озера, що утворилося на місці видобутку глини для цегельного заводу, отримала явно незаслужено. Парком це місце ніколи так і не стало, хоча кожен новий керманич міста обіцяв і планував обов'язково щось тут зробити. В перші роки незалежності країни такі плани теж були. Озеро мали зробити більшим та глибшим, розчистити, зробити гарні входи для купання. На березі ж хотіли зробити гарну відпочинкову зону з лежаками, столиками і “парасольками”. Ще далі планували розташувати різні майданчики для активного відпочинку, а поміж усього цього – високі крони, доріжки, лавиці. Лише цього року, після багаторічних спроб виростити у цій зоні дерева, у міській владі визнали: парку з деревами на цьому місці бути просто не може, адже земля настільки глиниста, що рости в ній можуть лише окремі види насаджень.



5. Монумент Соборності на площі Б.Хмельницького

Площа Б.Хмельницького також багато років не дає спокою владним ужгородцям. Це одне з тих місць, яке хоче забудувати кожен архітектор. Хтось бачить там монументи, хтось – музеї, а ще ж були спроби звести там торгівельний центр (про це напишемо пізніше) і навіть церкву. В середині ж 90-х там почали зведення монументу Соборності. Була свого часу ідея в Ющенка, аби в чотирьох прикордонних точках країни стояли такі монументи. У нас за виграними проектами це мала бути висока металева аркова конструкція зі шпилем, в основі якої хотіли розмістити зображення закарпатських діячів. А щоб велика площа не “проковтнула” монумент, там запроектували ще напівкруглу будівлю, яка “підтримувала би ідею пам'ятника”. В цій будівлі могли розмістити якийсь музей чи навіть державну установу. Проект також передбачав зробити площу “мітинговою”, тому під нею хотіли зробити підземні переходи.

Ідея застрягла на етапі фінансування. Грошей вистачило лише за фундамент, який досі видно посеред зеленої зони. Його залили у 2004-му, після чого два роки на тому місці нічого не відбувалося. У 2006-му посеред вже трохи покришеного фундаменту встановили високу металеву основу. А далі влада почала розбиратися, хто ж повинен фінансувати зведення пам'ятника. З держбюджету кошти чомусь не виділялися, а з обласного бюджету виділити для таких потреб близько 2 мільйонів гривень було нереально. Так питання і повисло в повітрі. Шпиль зняли, фундамент досі руйнується.



6. Льодова арена на вул.Богомольця

Льодовий палац – ще одна ідея, котру виношує кожний керівник Ужгорода. Колись про таку мрію згадував ще мер Микола Руснак, котрий керував містом у 60-х. У 90-х льодовий палац теж був у планах, бачили його архітектори на вулиці Богомольця. Для цих потреб вже й територію відвели, однак грошей на зведення так і не знайшли. Тепер на місці, де мав стояти льодовий палац, – житлова забудова.



7. “МакДональдс” на площі Петефі

Це будівництво в кінці 90-х могло стати найбільшим скандалом в місті. Світова мережа ресторанів швидкого харчування дуже хотіла відкрити в Ужгороді свій заклад, але так само дуже прискіпливо обирала для цього місце. Аерозйомки та дослідження найбільших людських потоків показали тамтешнім фахівцям, що найкращим місцем для будівництва ресторану є площа Петефі, а саме та її частина, що розташована ближче до Будинку побуту. Ресторан мав зайняти всю ту частину скверу, аби люди, виходячи до вулиць Швабської, Мукачівської, Руської одразу натрапляли на “МакДональдс”.

У міській архітектурі представникам компанії пояснили, що не готові міняти межі історичної площі. А тут ще й городяни не на жарт рознервувалися. Муніципальна газета тоді провела велике громадське опитування, на якому більшість ужгородців висловилася проти зведення “МакДональдса” на площі Петефі. Депутати теж не підтримали цю ідею.Місто запропонувало представникам компанії ряд інших місць для відкриття ресторану, зокрема, велике дворівневе приміщення на Корзо (там, де колись розміщувався ресторан “Тортілла”). Однак представники мережі були непохитні. Кажуть, що тоді на міську владу застосовувався навіть тиск, однак там дивом встояли. Чи-то справді були принциповими, чи-то гніву громади побоялися.
https://prozahid.com/content-12216-html/
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #8 ·
Готель «Закарпаття» в Ужгороді мав повністю угорське походження – від проєкту до постільної білизни
Готель «Закарпаття» в Ужгороді мав повністю угорське походження – від проєкту до постільної білизни


Спроєктований цей панельний мегаліт у 1977 році співробітником проєктної організації з Дебрецена ÉVM Debreceni Tervez? Vállalata — архітектором Мігалем Ґере (Gere Mihály). Ця ж організація розробила проєкти готелів Bratislava у столиці Словаччини та «Черемош» у Чернівцях. Інтер'єр готелю спроєктував дизайнер Пийтер Могачі (Mohácsi Péter).
За цей проєкт молоді фахівці, яким на той час було тридцять з гаком, отримали престижну архітектурну премію ім. Міклоша Ібля. До слова, ця відзнака досі вручається найкращим архітекторам Угорщини.
Будівництво готелю розпочалось у тому ж 1977 році, а завершилось у 1979. Головним підрядником виступила Державна будівельна компанія медьє Саболч, залучена через угорську експортну організацію Émexport та Міністерство зовнішньої торгівлі.
На спорудженні готелю постійно працювало близько 250 будівельників з Ньїредьгази, у пікові періоди — до 400. Крім зарплати, вони отримували надбавку у розмірі 20%, добові з розрахунку 7-9 рублів на день, а також щоквартальну премію в розмірі 120 рублів. Приготування їжі для працівників здійснювалося також угорським субпідрядником.
Одинадцятиповерховий отель був розрахований на 600 осіб та мав 320 номерів. Залізобетонні панелі для споруди постачались із заводу в Дебрецені. Щоб перевезти 4470 панелей було зроблено близько тисячі автомобільних рейсів між Дебреценом та Ужгородом.
З Угорщини було завезено обладнання для кухні, посуд, постільну білизну та одяг для персоналу. Меблі, що відповідали класу тризіркових готелів, також постачались фірмою BUBIV з Будапешту. Готель був обладнаний чотирма швидкісними фінськими ліфтами.











...
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #9 ·
Як в Ужгороді БАМ будували: корпуси УжНУ.


Два гігантські куби-будівлі на природному підвищенні, що проглядаються з різних оглядових точок обласного центру, − це тільки частина задуму радянських будівничих, що зводили академмістечко тодішнього Ужгородського державного університету.
Виш, заснований у 1945-му році комуністичною владою, до початку 70-х років значно збільшив свої потужності і потребував нових сучасних приміщень для кількатисячної громади студентів та викладачів. “Про Захід” дізнався, як відбувалося одне з наймасштабніших будівництв обласного центру.
Рівняння на Москву
Загалом розпочали роботи з розбудови УжДУ у 1973-му році. Тоді закінчилося будівництво першої черги спортивного комплексу, в основній будівлі якого були розміщені дві великі спортивні зали, приміщення кафедри фізичного виховання та радіовузол. Навколо спортивного комплексу була розбудована також інша спортивна інфрастуктура − волейбольні, тенісні, баскетбольні майданчики, футбольне поле, бігові доріжки тощо.

А перед початком зведення аудиторно-лабораторного комплексу на БАМі, там збудували перший з двох гуртожитків. У 1974-му році відкрили новий гуртожиток №4, який був розрахований на одночасне проживання 1500 студентів. Позаяк молодь активно брала участь у будівельних роботах на БАМі, то те, що першим звели саме гуртожиток видається цілком логічним. Всього ж на той час в університеті вчилося близько 11 тисяч студентів 27-ми різних національностей!
От як пояснюється походження назви “БАМ” на сайті УжНУ: “В 1974-му році розпочалося будівництво головного аудиторно-лабораторного корпусу університету. Серед студентів і викладачів університету, а також жителів Ужгорода він отримав неформальну назву “БАМ”. Це пов'язано з тим, що того ж, 1974-го року в Радянському союзі активно розбудовували Байкало-амурську магістраль, скорочено “БАМ”. Її побудова була оголошена “загальносоюзним ударним комсомольським будівництвом”, а участь у побудові брала велика кількість молоді з усього СРСР. Корпус університету також розбудовувався силами молоді, студентів, відтак, за аналогією, й отримав таку назву.
На місці академмістечка, перед будівництвом корпусів, розташовувалися величезні площі колгоспних виноградників, малесенька частинка яких залишилася й до нині. Однак в ході будівництва виноградники довелося викорчувати.
До речі, існує цікава версія того, чому територію для зведення академмістечка обрали саме на горі над Ужгородом. Мовляв, тодішній перший секретар Закарпатського обласного комітету комуністичної партії України Юрій Ільницький мав амбіції, аби УжДУ підносився на пагорбі над містом так само, як Московський державний університет висився на Воробйових, а тоді ще Ленінських, горах в Москві.
Ось як описували початок будівництва університетського комплексу на БАМі у газеті “Радянський Студент”. “У 1974-му році, коли відзначалося 30-ти річчя звільнення Закарпаття Радянською армією від фашистських загарбників, університет отримав новий щедрий дарунок Комуністичної партії та радянської влади. Було прийняте рішення про будівництво нового студентського містечка”.
“Свій дім − своїми руками!”
Розмах задуму на цей час вражає: для такої мети радянська влада виділила понад 50 мільйонів карбованців! У відповідності з перспективним планом уряду, розрахованого до 2000-го року, університетське містечко мало зайняти площу понад 100 гектарів і містити зони навчальних корпусів, біологічного та хімічного факультетів, наукових лабораторій і інститутів, спортивних споруд, студентських гуртожитків майже на 6 тисяч місць, цілий бібліотечний корпус, студентську їдальню на 500 місць, ботанічний сад, амфітеатр, два жилі будинки для професорсько-викладацького складу на 60 квартир тощо.

20-го квітня 1974-го року в день Всесоюзного ленінського комуністичного суботника, в районі будівництва нового містечка відбувся святковий мітинг колективу університету та громадськості з нагоди початку будівництва головного навчально-лабораторного корпусу вишу. Було відкрито меморіальну плиту з нагоди будівництва.
Мітинг розпочався аж об 7-й годині. Біля ректорату зібралося понад 2000 студентів, викладачів та ужгородців, аби через все місто пройти на північно-західну околицю міста до місця закладки головного корпусу. Спочатку колона рушила до площі Леніна (нині Народна), аби покласти квіти до пам'ятника комуністичному вождю. Потому студенти поклали букети до пам'ятника воїнам-визволителям на Пагорбі Слави, а вже відтак рушили до місця закладення плити.
А вже туди на 9-ту годину на мітинг прибули і високі посадовці, насамперед, перший секретар обкому компартії України Юрій Ільницький, перший секретар Ужгородського міському КПУ В. Васильєв та завідуючий відділом науки і шкіл обкому КПУ О.Опаленик.
Після цього розпочалося грандіозне будівництво, в якому були задіяні не тільки будівельники з усіх куточків області, але й студентська молодь вишу. На той час студенти УжДУ брали участь у широкому русі студентських будівельних загонів. Так, лише протягом третього трудового семестру 1976-го року в рядах будівельних загонів по всій області працювало 998 студентів та співробітників, які освоїли 2,2 мільйонів карбованців капіталовкладень. А вже з 1975-го року і до введення в експлуатацію на будівництві головного корпусу на БАМі працювали три постійно діючі загони і одна спеціалізована бригада, які змагалися під гаслом: “Свій дім − своїми руками”.
На той час усі гілки будівництва та проектування були розподілені між різними структурами. Зокрема, проектував будівлю один з українських інститутів, який займався саме розробкою проектної документації для будівництва вищих навчальних закладів. Кожне підприємство відповідало за свою ланку роботи. Однак, незважаючи на планове будівництво, яке передбачало здачу об'єктів чергами у чітко визначені строки, УжДУ, який за планом мали задати у експлуатацію вже в кінці 1977-го року, будували вдвічі довше. Хоча будівля була уніфікованою без особливих архітектурних витребеньок та збиралася з металевих каркасів і бетоноблоків як конструктор, часом у роботі викали непередбачувані труднощі.
Перші проблеми будівництва
Так, фахівець-будівельник Бурмей Сергій Васильович, який працював на будівництві академмістечка Ужгородського університету з 1975-го року геодезистом, розповідає, що коли він заступив до роботи, вже були зведені колони та в'язали перекриття поверхів.
Вже в процесі роботи виявилося, що остання кутова колона стоїть не на ґрунті, як інші, а на твердій скелі. “Звичайно, що перед будівництвом об'єкту робили всі необхідні геодезичні заміри, бурили свердловини, брали проби тощо. Але чомусь так і не змогли потрапити на це важке місце. І коли вони вже все розрили та навіть забетонували колони, виявилося, що одна колона “повисла” і почала повзти. Був великий переполох: на місці поставили геодезичні маяки, кожного дня робили заміри, слідкували за процесом, але там важко було щось зробити. Однак, коли зав'язали верх будівлі, то вся конструкція закріпилася і все стало на місце”, − пояснює фахівець.

Наступна проблема виникла вже внизу, там де зараз знаходяться великі “підземні” аудиторії Б1 і Б2. Сергій Бурмей розповідає, що з одного боку там є велика підпірна стіна, яка тримає весь масив ґрунту. Якраз мали починатися роботи з монтажу залізобетонних конструкцій, як виникли несподівані труднощі.
“Як геодезист, я складав спеціальну схему під монтаж і передавав управлінню, яке й мало монтувати залізобетон. От вони, згідно цієї схеми, почали ставити через кожні 6 метрів колони, а між ними рігелі, такі спеціальні балки, які встановлювалися між колонами.
(Рігель − тримальний елемент (балка, стрижень) конструкцій будинків рамного типу. З'єднує жорстко або шарнірно вертикальні елементи — колони, стояки служить опорою балок і плит − Авт.). Монтажники поставили перші балки, а от посередині місця на них чомусь не вистачало. Відповідно пішла зворотна засипка ґрунту, через це опірна стіна спочатку вигнулася, а через вихідні взагалі завалилася! Ми на той час ще не мали великого досвіду таких робіт і навіть не знали, що ця стіна могла “видути”, − каже Сергій Бурмей.
В Ужгород приїхала ціла комісія з Києва, зібрали всіх місцевих коректувальників, почали розбиратися, хто винний, перевіряти всі креслення. “У нас були студенти-помічники, які, так би мовити, “носили олівець”, записували якісь дані у журнали і.т.д. Ну, так вони без досвіду могли будь-що намалювати. А там мінімальна похибка − і все. В результаті виявилося, що там таки було помилка. Комісія вирішила, що проектувальники неправильно запланували армування стіни: там мали бути дві арматурні сітки, а в проекті була врахована тільки одна. Втім одна сітка працює тільки в одному напрямку, і от коли пішла зворотна засипка ґрунту, стіна й “видулася”. Довелося встановлювати армувальну конструкцію-сітку з двох боків стіни, аби стримати тиск ґрунту. Після того, як ми вирахували цей прорахунок, то вже все зробили правильно, і більше таких проблем не було”, − зауважив спеціаліст.

На жаль, не обійшлося на виробництві і без летального випадку. На одному з висотних майданчиків було відсутнє необхідне огородження і звідти, втративши пильність, випав один зі студентів, що працював на будівництві. Однак це був нещасний випадок з необережності. Як правило, пояснює Сергій Бурмей, за технікою безпеки на виробництві доволі ретельно стежили.
Про те, які преференції та пільги мали будівельники, яких звозили на роботу на БАМ з усіх куточків Закарпатської області, та як закінчилося зведення академмістечка УжДУ, читайте в другій частині матеріалу: “Як в Ужгороді БАМ будували”.

Будівництво, на якому попрацювало “пів Закарпаття”
На будівництві науково-лабораторних корпусів УжДУ попрацювала замалим не половина представників різних районів Закарпаття. Сергій Бурмей, який працював на будівництві бамівських корпусів геодезистом, розповідає, що кожного дня людей звозили на роботу автобусами, як з ближніх сіл − Коритняни, Оноківці, так і з мукачівських − Зняцева чи Завидова, а також з прилеглих районів: “У нас працювала ледь не вся Перечинщина та Березнянщина”.
Усі робітники мешкали вдома: їх кожен день привозили на роботу і відвозили назад. Саме тому на місце водія здебільшого брали місцевих чоловіків. Адже ввечері вони залишали транспорт у себе в дворі, а зранку знову їхали в Ужгород. Студенти ж, які були задіяні на будівництві, працювали по-різному. Сергій Бурмей пояснює, що, наприклад, влітку вони трудилися цілими днями, а от в навчальний період було й таке, що студенти вдень працювали у будівельних загонах, а вже у ввечері йшли на пари. Втім робота була оплачуваною, тож ніхто не скаржився.
“Коли я тільки закінчив навчання у технікумі та заступив на роботу, то отримував десь 80 карбованців зарплати. Крім того, мав ліжко-місце у гуртожитку на вулиці Івана Франка. І нічого − нормально жилося. А, як пізніше став працювати геодезистом на будівництві БАМу, то вже отримував близько 135 рублів. Але, врахуйте, що, крім того, були премії, квартальні відзнаки, 13-та зарплата тощо. До того ж, коли підходив строк здачі черги об'єкту, і робота “горіла”, то люди працювали довше. То було й таке, що робітники приходять і кажуть: “Ми за таку зарплату більше годин працювати не будемо”. Тож доводилося, закриваючи наряд, дописувати людям якісь надбавки. А за це тоді могли і в тюрму посадити”, − розповідає Сергій Бурмей.

Своєю чергою, інженер Василь Миколайович Стецик розповідає, що коли він працював начальником дільниці на БАМі у кінці 70-х, то мав зарплату вже близько 230 карбованців. Але і звичайний будівельник отримував не надто менше.
“Насамперед були певні норми виробітку, в які ти мав вкластися. Але для того, аби підігнати зарплату, ми окремо преміювали людей. Хоча, звісно, в цей час гроші не грали такої великої ролі як зараз. А от що було справді важливо − то це строки. У нас бували планерки у 2-3 години ночі, якщо ми не встигали з роботою. Скажу так: за весь час моєї роботи мене жодного разу не покарали за якість, але карали за строки. А от економія нікого не цікавила: свою першу подяку я отримав, це за те, що поламав 30 плит і закопав у землю”, − розповідає Василь Стецик.
Синя птиця
Чоловік пояснює, що, приміром, для звичайного будівельника не було жодної різниці працює він на будівництві БАМу, чи іншого об'єкту: “Не було якихось особливих амбіцій, в тому, що ти зводиш університет. У виконроба могло одночасно бути 20 різних об'єктів в роботі, між якими він “носився” цілими днями. Це була просто чергова робота”.
Натомість для радянської влади об'єкт був дуже важливим. “Будівництво БАМу для керівництва партії та тодішніх керманичів Закарпатської області таки було визначним. Адже такі речі тоді мали політичне підґрунтя. Наприклад, ми доволі часто перетиналися з першим секретарем обкому партії Юрієм Ільницьким, який приходив подивитися, як йде будівництво. І от він йшов, роздивлявся об'єкт і питав робітників: “Ну як? Все у вас є, чи чогось не вистачає?” А робітники скаржилися, що немає, приміром, цвяхів, або клинців. То він одразу давав вказівку: “Занотуйте − немає цвяхів”. І вся та свита, яка за ним йшла, кидалася записувати у блокноти: “Немає цвяхів”, − сміючись розповідає Сергій Бурмей.
Крім того, будівельники на БАМі мали й інші преференції. “Якщо був дефіцит, і бракувало якихось товарів: м'яса, ковбаси чи кришталевих виробів, то для будівельників все привозилося. Тобто спеціально виділялися дефіцитні товари, наприклад, пижикові шапки чи килими. А ще була така, як ми її називали, “синя птиця” − курячі тушки синюшного кольору. То профспілка раз на тиждень привозила нам ці кури, а ще масло, варену ковбасу тощо”, − каже Сергій Васильович.
А от чи не найбільшими повноваженнями на будівництві володів власне автор проекту академмістечка УжДУ. Сергій Бурмей пояснює, що університет запроектував харківський університет “Дніпровуз”. І навіть зараз, без узгодження з проектантами, ніхто не може вносити якісь зміни у будівлю: авторське право. Існував графік того, скільки раз автор проекту мав приїхати на будівництво. Крім того, був спеціальний журнал і, якщо проектант приїхав і побачив якісь порушення чи зміни, то вписував все в цей журнал, і виконроб мав виконувати його вказівки без будь-яких розмов.
Через те, що будівля проектувалася як типова, без якихось архітектурних “надлишків”, згодом сплили й певні прорахунки у самому плануванні. Наприклад, пояснюють будівельники, тільки з часом стало зрозуміло, що на Закарпатті, у зв'язку з частими опадами, не можна було робити рівний дах, а потрібно було встановити скатну покрівлю.
Також, через особливості планового будівництва, виникали певні казуси пов'язані з системою постачання матеріалів. Василь Стецик, розповідає, що генеральним підрядчиком будівництва університетського комплексу була фірма “Будівельне управління “Промжитлобуд” − це був основний координатор робіт.

План академмістечка
“Але тоді як працювала система: за кожну окрему ділянку відповідали різні підрядчики. От, наприклад, всі конструкції для залізобетонного каркасу замовлялися за два роки наперед. Потім вони згідно плану надходили, а вже підприємство “Стальконструкція” приступало до монтажних робіт. А тоді ж якихось серйозних затримок у постачаннях не було, навпаки − матеріали привозили чітко за графіком. Відповідно виникали цікаві ситуації: на університет прийшли за планом алюмінієві вікна, а грошей їх встановити вже не було. То вони потім довгенько на складі лежали”, − пояснює чоловік.
Своєю чергою, Сергій Бурмей каже, що вікна так довго не використовувалися, що навіть встигли морально зістаритись. “Ми їх згодом встановили на другому корпусі. Це досить паскудні, скажу я вам, вікна: вони без камер, тобто холодні, і взимку ними стікає конденсат. Але ж, коли їх привезли, то вони були сучасними”.
Однак варто віддати належне радянським будівничим у питанні сейсмостійкості будівлі. Василь Стецик пояснює, що тоді до цього ставилися дуже серйозно: спеціальні деформаційні шви, способи кріплення плит, сейсмічні пояси тощо − УжНУ має витримувати землетруси амплітудою 7 балів: “А будівля тодішнього Ужгородського відділення Інституту ядерних досліджень, думаю, може витримати і всі 10 балів”.
Ні стадіону, ні бібліотеки
У рік свого 35-ти річчя будівництво корпусу завершилося. Його вартість становила 3 мільйони 787 тисяч карбованців. На той час у ньому розмістилося 5 загальнонаукових кафедр суспільних наук, кафедра педагогіки і психології та 5 факультетів − історичний, філологічний, математичний, заочний і факультет романо-германської філології. До речі, на початку будівля вишу була світло-сірою, майже білою: для оздоблення використовувався білий цемент і мармурова мучка. Однак згодом потьмянів через дощ, пилюку, вихлопні гази тощо.

1-го вересня 1980-го року відбулося пишне відкриття нової будівлі. В день першого дзвоника під стінами свіжозведеного корпусу пройшов масовий святковий мітинг, який відкрив секретар парткому університету В.Галла. Будівельники урочисто передали ректору символічний ключ від університету, а червону стрічку перерізав перший секретар обкому партії Юрій Ільницький.

Сергій Бурмей розповідає, що у 1980-х роках вже почалося недофінансування, і постало питання пошуку грошей для зведення другого − лабораторно-наукового корпусу. І навіть, якщо гроші виділяли, то їх з'їдала інфляція. “Тоді шукали різні варіанти, аби зберегти, хоча б законсервувавши, цей корпус. Якби Союз не розвалився, то його б добудували за півтора-два роки, а потім будівництво затяглося на десятиріччя. Будівлю відділення Інституту ядерних випробувань ще змогли закінчити десь в 90-х роках, на це грошей вистачило, а новий корпус вже ні”, − зауважив фахівець.
До речі, як пояснив Сергій Миколайович, обидва корпуси мали бути з'єднані між собою: “Це і зараз можна зробити, бо між ними наразі є тільки тимчасова стіна, яку можна розібрати, і буде перехід. Тобто всі яруси будівель можуть з'єднуватися між собою.

Так мав виглядати корпус бібліотеки
Окрім того, що другий корпус здали значно пізніше, ніж запланували, левову частку задуманого так і не вдалося зреалізувати. Адже протягом 10-ї п'ятирічки передбачалося створення цілого академмістечка з низкою різних об'єктів. Зокрема на тодішньому Генплані міста від вулиці Собранецької збоку обласної санепідстанції мала простягтися велика вулиця, яка б виходила аж на самісінькій верх до вишу. Трохи нижче науково-лабораторних корпусів мали звести велетенський корпус університетської бібліотеки. Збоку Інституту ядерних випробовувань мав постати медичний факультет.
На місці природної ями-котловану між вишем і гуртожитками збиралися звести справжній, повноцінний стадіон з трибунами. “Там такий рельєф − чаша, трошки було попрацювати з технікою і вже пів справи зроблено”, − пояснює Сергій Миколайович. Крім того, зверху і знизу запланували котеджі для викладачів та навіть збиралися закласти ботанічний сад. Однак всі задуми так і залишилася на папері через відсутність фінансування.

......
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #10 ·
В Ужгороде исчез уникальный тир




До 2013 года в областном центре Закарпатья, по адресу Собранецкая, 88, действовал единый полузакрытый тир. Построен он был еще в 1962 году. Это 75-метровый тир, который огневыми рубежами упирается в скалу высотой 30 метров. По требованиям техники безопасности там стреляли только из табельного оружия. Например, из пистолета Макарова, пневматики и малокалиберок.
Это здание идеально подходило для спортивной стрельбы. Именно в этом месте и готовили спортсменов. И делали это неплохо — с 1952-го до 1979 года на Закарпатье воспитали 18 мастеров спорта СССР по спортивной стрельбе.
Учили там стрелять не только спортсменов, но и правоохранителей. Тем более, для последних — оно было «своим». Это здание принадлежало спортивному обществу «Динамо». Это общественная организация физкультурно-спортивной направленности, объединяет коллективы работников милиции, СБУ, Администрации Президента, Генпрокуратуры, фискальной службы, пограничников, «чрезвычайников» и работников других силовых и правоохранительных структур. Соответственно, все имущество общества находится в коллективной собственности правоохранительных органов.



Они то эксплуатировали объект довольно активно. Так, рядом с тиром возвели «Килерхаус» — деревянную модель дома (без крыши) для тренировок спецназовцев (моделирование ситуаций по обезвреживанию террористов и т.п.). Стоит отметить, что таких в стране было всего 5. Это доказывает — тир имел большое значение как для подготовки защитников государства, так и развития спорта. Актуального в наше время.
Но этих преимуществ оказалось недостаточно чтобы такой объект сохранить. Как рассказал заместитель председателя Закарпатской областной организации ФСО «Динамо» Михаил Пантьо, еще с 60-х годов никто значительных средств в объект не вкладывал. «Мы лишь пытались использовать его бережно и поддерживать в чистоте и порядке», — отметил он. И этого было достаточно. Разрушение началась в распадом СССР. По словам М. Пантьо тогда у спортивного общества забрали фактически все оружие — в те времена считали чтобы от греха подальше. Со временем так и не вернули.
Поэтому спортом как таковым, там уже не занимались. По словам М. Пантьо, до 2013 года оттачивали стрельбу и борьбу с террористами исключительно правоохранители.
И это был последний год, когда он еще действовал. Далее о тире «забыли».

....

P.S Пам'ятаю як у 90-х частенько там стріляв з пневматичної гвинтівки, місця мого дитинства...
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #11 ·
автодром у Боздоському парку



Колись це було дуже цікаве місце. Огороджена територія з гарними асфальтованими доріжками, містками, крутими поворотами, на яких задля безпеки викладені старі автомобільні колеса. Адже саме тут тренувалися юні картингісти. На території автодрому були й будівлі та навіси для зберігання та ремонту техніки, місця для глядачів тощо. Я ще добре пам’ятаю часи, коли тут «нарізали кола» маленькі і гучні машинки.









......
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #12 ·
ресторан «Берчені»-«Київ»–«Червена ружа»



У 1946-му “Берчені” став національною власністю і змінив назву на “Київ”.
Готель у 1946-му вже теж працював, хоча нічого хорошого про нього у газетах не писали. Та ж “Закарпатська Україна” надрукувала розгромний матеріал, з якого готель здається місцем брудним і запущеним: “Дирекция не располагает мылом, поэтому постельное белье не стирают, постояльцам предлагают спать в постели, где уже кто-то спал до вас.
Похоже, что отель не имеет заботливого хозяина. Номера не убирают несколько дней, в коридоре – объедки, мусор, зато во всех номерах висит приказ директора Максименко, строго запрещающий держать в номерах живую птицу”.
Дуже дивно, що в колишньому гранд-готелі хто взагалі додумався тримати живу птицю, однак можна припустити, що після того, як готель, так само як ресторан, відкрили і для простих людей, у номерах почали зупинятися на ніч селяни, котрі приїздили до Ужгорода на ринки й ярмарки і залишали в колись розкішних номерах курей чи гусей.
У тому ж 1946-му газети ще раз згадали ресторан “Київ”. Сталося це у вересні 1946-го, коли у вітрину ресторану на великій швидкості в'їхав легковий автомобіль. Старожили пригадують, що подібне з “Київом”, а потім із “Червеною ружею” траплялося не раз – надто вже там сприятливий для цього поворот. Востаннє у вітрину “Червеної ружі” машина (власне, цілий мікроавтобус) заїхала у 2004 році – пригадують ужгородці.
Хоча ресторан і готель змінили назву на “Київ”, місцеві жителі продовжували називати їх “Берчені”. Прижилася й інша “народна” назва – “Берченка”. У “Берченку” могли собі дозволити ходити навіть бідні студенти. Особливо людно там бувало в теплу пору, коли працював літній сад – внутрішній дворик, в якому росли великі каштани, а посередині був обладнаний круглий танцмайданчик, де вечорами грав циганський ансамбль.

Про музику у “Києві” “Про Заходу” розповів відомий ромський музикант Тиберій Горват, якого ужгородці знають як Бейлу Горвата. Він сам у 1965-му грав у “Києві”: взимку – у приміщенні ресторану, влітку – у літньому саду. “Я працював там 8 місяців. Разом зі мною грали тоді Дюла Горей, Тиводар Патай, Аладар Голомбоші та Аладар Сірмаі. Грали ми як оперетту, так і естрадну, і народну музику. У ті роки у ресторані ще працювали кухарі та офіціанти “старої” школи. Кухарем був відомий Бьорцлер, котрий потім емігрував до Угорщини. Він готував найсмачніші у світі купати. Ми коли потім працювали у “Верховині”, завжди йшли на купати саме до “Києва”, хоча у “Верховині” теж чудово їх готували. Ще, пригадую, у “Києві” прекрасно готували сегединський гуляш.
Серед офіціантів же вирізнявся один, якого всі називали танцош-Мішко. Колись він працював у дуже відомому ресторані-винарні “Шпек”, але заклад забрала радянська влада. То цей танцош-Мішко міг винести на руках одночасно величезну кількість тарілок з другими стравами. Причому виносив їх так, наче танцював з ними, “грався”. Він був дуже розумний, говорив кількома мовами.
У готелі, пам'ятаю, у фойє висіли дуже великі гарні дзеркала. Вони потім теж зникли, як і дзеркала у “Верховині”. Чому ж таке місце з часом занепало, важко сказати. Мабуть, тому, що ресторан – це, в першу чергу, їжа і музика. Коли кухар “Києва” емігрував, їжа там стала така собі – звичайна. Ромські ансамблі там ще довго грали, але потім і ця традиція минула”, – розповів Тиберій Горват.


Як же “Київ” перетворився на “Червену ружу”, нам розповів колишній мер Ужгорода Еміл Ландовський. “Ми змінила назву ресторану тоді, коли у 1992 році змінювали “радянські” назви вулиць. Здається, ідея належала Борису Сливці, котрий тоді працював у міськраді. Вона полягала у тому, що негоже закладу, де п'ють і гуляють, носити назву столиці. Краще “Червена ружа” – за народною піснею “Червена ружа трояка”.
На той час будівля перебувала у досить занедбаному стані. Замість готелю на другому поверсі розмістилися адміністративні установи, наприклад, паспортний стіл. Ресторан теж потребував ремонту. Оскільки тоді будівля належала місту, ми зробили там косметичний ремонт, але популярності це ресторану не повернуло”, – розповів Еміл Ландовський.



Певний час “Червена ружа” намагалася залишитися на плаву, а далі місто передало її в оренду аж до 2024 року. Орендар навіть провів зовнішній ремонт будівлі, але за близько 10 років оренди так нічого у стінах колись помпезного готелю-ресторану не відкрив.

.......
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #13 ·
Закинута станція закинутого минулого



Будучи 5-річним, дуже здивувався, коли якось у Мукачеві побачив пасажирський поїзд, який стояв далеко не там, де знаходився залізничний вокзал. Були пасажирські вагони, асфальтований перон і навіть лавиці на ньому. “Тут що, ще одна станція?..” — перепитав я тоді у старших. “Ні, — відповіли мені. — Тут стоять спеціальні поїзди, котрі возять туристів”.



Про той день згодом забулося. Згадалося, коли років три тому, гуляючи Ужгородом, випадково вийшов на закинуту залізничну станцію “Турист”. І все згадалося. І до обласного центру, виявляється, ходили туристичні поїзди. Наскільки я зрозумів, система була такою — сюди заганяли поїзд, який привіз до Закарпаття туристів. На станції для них працювала їдальня, душ тощо, ночували у вагонах. Вдень гуляли містом і областю. Потім їхали геть, натомість на перон приїжджав інший поїзд.

......
 

·
a man from the Milky Way
Joined
·
50,616 Posts
Discussion Starter · #14 ·
універмаг «Україна»




Здається, немає в місті такого жителя, який би хоч раз не побував тут. Я неодноразово помічала, як люди шукають якийсь об’єкт за адресою і не знають, як туди потрапити, а одна підказка: «Та це ж біля «України» одразу виправляє ситуацію. Бо на площі Кирила і Мефодія універмаг стоїть уже близько півстоліття.
За цей час у місті відкривалися і закривалися тисячі торгових закладів. На зміну одним власникам приходили інші, вивіски змінювалися із блискавичною швидкістю. І мало коли в цій круговерті думали про людей. Головне набити свої кишені, а там хоч трава не рости.
Пам’ятаю себе малою дівчинкою, для якої похід в «Україну» був справжнім святом. Там продавали безліч різноманітних товарів, що тоді здавалося дивом. Але часи змінюються, змінюються і люди, їхні звички та уподобання. Від спогадів про «Україну» залишилася хіба що назва. Бо місто розвивається і повинно йти в ногу з часом. Міська влада ніби забула за цей маленький шматочок історії Ужгорода. А починалося все так…

Будівельний «бум» 60-х



«У 60-ті роки Ужгород разом з усією країною переживав новий будівельний сплеск», – пише у своїй книзі «Ужгород крізь віки» доктор історичних наук Сергій Федака.
21 січня 1960 року міськвиконком прийняв рішення № 27 «Про комплексну забудову проспекту 40-річчя Жовтня» (теперішній проспект Свободи). Тоді ж було прийнято рішення про будівництво універмагу «Україна».
Проспект простягався від площі Б. Хмельницького й аж до вокзалу. Щоправда, забудова його спершу велася тільки на відрізку від вул. Перемоги (Капушанської) до Заньковецької.
На початку 60-х років звели багато житлових будинків, куди заселилися тисячі людей, яким необхідно було мати поряд торговельний комплекс з промисловими товарами і товарами побутової хімії. Таким для них став універмаг «Україна». Хоча рішення про будівництво було прийнято у 1960 році, зводити цей торговий об’єкт, на думку Сергія Федаки, почали тільки у 1965. Будівельні роботи тривали чотири роки.

Формула трьох «У»



У газеті «Закарпатська правда» за 19 вересня 1969 року про відкриття універмагу був надрукований репортаж. Автор Ю.Сухан розповідав читачам про це ось так…
18 вересня 1969 року відбулося урочисте відкриття «України». Три «У» стали фірмовою емблемою магазину. Її можна було побачити на сарафанах та піджаках працівників універмагу, на обгортковому папері та бланках торгового центру. На той час магазин обслуговувало 150 чоловік. Дев’ять секторів розміщалися на двох поверхах, а під землею знаходився ще один, зайнятий під склад.
Будівництво універмагу здійснювало будівельне управління тресту «УКРТОРГБУД». Проект постійно вдосконалювали в процесі будівництва. Тож на той час він був одним з найкращих, оскільки відповідав усім вимогам держстандарту.
Спершу виношували ідею наростити ще один поверх будинку, а на даху обладнати ресторан під відкритим небом. Планували також оздобити фасад алюмінієм, щоб універмаг був привабливим і слугував окрасою площі.
Такий магазин став неабияким подарунком містянам. По-перше, універмаг працював на самообслуговуванні, з відкритою викладкою товарів. Покупцеві більше не потрібно було витрачати час на зайві розпитування. Товар лежав просто перед носом – речі можна було взяти до рук, роздивитися.
Уперше між секціями і складами в підвалі встановили внутрішній телефонний зв’язок і ліфт. На той час це було справжньою диковинкою. Інтер’єр закладу також не переставав дивувати відвідувачів. У секціях було світло і просторо. Скляні стіни, яскраві лампи, живі квіти – усе це створювало затишок і підносило настрій покупців.
Дивиною для ужгородців було й те, що в магазині працювала кав’ярня, де кожен міг випити горнятко кави і трошки перепочити. А ще маленьке ательє, аби підігнати придбаний товар, який не підходив за розміром.
Одна із продавчинь, яка працювала в універмазі в ті часи пригадує. Товару завезли приблизно на 1 млн карбованців. Працівниками магазину були здебільшого молоді хлопці й дівчата, які дуже відповідально ставилися до своєї роботи. План товарообігу завжди виконувався на 100%.

Універмаг, який витримав лихі 90-ті



Але час ішов, усе змінювалося, і країна теж. 1991 рік – час здобуття незалежності. Саме тоді почалася приватизація державних об’єктів.
Працівники того чи іншого підприємства одержували ваучери, які вказували на частку їхньої власності в приватизованому майні. Таким чином ті, хто трудився в універмазі, змогли поступово викупити собі певну кількість товару та місце в торговому центрі. Тим паче, що ваучери можна було як продати так і придбати. Ті, які мали достатньо ваучерів, оформляли всі потрібні документи і ставали власниками відділів, де раніше працювали. Спочатку розпродавали старий товар, а згодом уже могли завозити і новий. Бізнес потрохи набирав обертів. Приватизація тривала з 1992 до 1995 року.
26 травня 1995 році було укладено договір купівлі-продажу державного майна при викупі між регіональним відділенням Фонду державного майна України в Закарпатській області та Організації орендарів ДПРТ «Торговий дім» – Універмаг «Україна». Вказаний у цьому договорі об’єкт було продано за п’ятдесят мільярдів триста вісімдесят шість мільйонів карбованців. Тож з моменту підписання цього документа право власності на універмаг отримали орендарі. Тоді універмаг нараховув близько 80 приватних підприємців.

Конкуренція – страшна річ

Та з кожним роком старі магазини дедалі більше програвали в конкуренції з новоствореними супермаркетами. І це зрозуміло. Площа нових торгових центрів, а також кількість і різноманіття товару дозволяла «шопінгувати» тут цілий день. Усе це стосується й ужгородського універмагу «Україна». Людей, що хотіли робити покупки саме тут, ставало дедалі менше. Біля відділів і полиць можна було побачити клієнтів, але здебільшого їхні візити мали екскурсійний характер. Та й сам універмаг за роки втратив свій блиск і красу. Все, що колись здавалося дивним і неординарним, тепер бажало бути кращим.
Тож універмаг «Україна» працював, але перетворився на раритетну візитку Ужгорода. Та, на мою думку, старі торговельні заклади не для того існують у місті, щоб бути дороговказами. А для того, щоб прикрашати наше місто, радувати його жителів і гостей.
За дивним збігом обставин, на місці колишнього універмагу тепер можна побачити величезне згарище. Хто допоміг «Україні» відійти в минуле, з часом з’ясує слідство. Люди подейкують, що в цьому зацікавлено багато осіб… Але це все тільки припущення. Тож поживемо побачимо. Щоправда, дуже хочеться вірити, що все зміниться на краще.

....
 
1 - 14 of 14 Posts
Top